Відродження. Стівен Кінг

і призахідне сонце сяйнуло йому через плече, на мить засліплюючи мене. Я підняв руку, щоб затулити очі.

      – Вибач, вибач, – сказав чоловік і пересунувся так, щоб я міг дивитися на нього, а не на сліпуче сонце. На ньому був чорний піджак «для церкви» і чорна сорочка з колораткою, сині джинси й потерті м’які шкіряні туфлі. Складалося враження, що він хотів бути двома різними людьми водночас. У шестирічному віці я ділив усіх дорослих на три категорії: юні дорослі, дорослі й старі люди. Цей парубок був із юних дорослих. Він сперся долонями на коліна, щоб роздивитися обидва ворожі війська.

      – Хто ви? – спитав я.

      – Чарльз Джейкобз. – Ім’я видалося невиразно знайомим. Він простягнув мені руку. Я миттю її потиснув, бо навіть у шість років був вихованим хлопчиком. Про це подбали мама з татом.

      – А чому на вас цей комір із прорізом?

      – Бо я священик. Відтепер, коли ти приходитимеш щонеділі до церкви, там буду я. А якщо прийдеш на збори юних методистів, там теж буду я.

      – Нашим священиком був містер Латур, – сказав я. – Але він помер.

      – Я знаю. Мені шкода.

      – Та нічого страшного, бо мама сказала, що він не мучився, а пішов прямісінько на небеса. Але в нього не було такого комірця.

      – Це тому, що Білл Латур був священиком без духовного сану. Він працював ніби як доброволець. Тримав церкву відчиненою, коли не було кому це робити. З його боку це було дуже люб’язно.

      – Думаю, мій тато про вас знає. Він у церкві служить дияконом, одним із них. Його допускають збирати пожертви. Але по черзі з іншими дияконами.

      – Ділитися – це добре, – і з цими словами Джейкобз опустився на коліна поруч зі мною.

      – Ви хочете помолитися? – Ця думка викликала в мене легку тривогу. Молитви були для церкви та зборів методистської молоді, які мої брати й сестри називали четверговою вечірньою школою. Коли містер Джейкобз організував їх знову, для мене то був перший рік, ніби для першачка в звичайній школі. – Якщо хочете поговорити з татом, то він у гаражі з Террі. Вони вставляють нове запалювання в Ракету Доріг. Ну, тобто тато вставляє. Террі йому інструменти подає і дивиться. Йому вісім. А мені шість. Мама, здається, на задньому ґанку, дивиться, як грають у «три летить, шість котиться».

      – А коли я був малий, цю гру називали «коти-битка». – І він всміхнувся. Усмішка вийшла чудова. Він мені одразу сподобався.

      – Справді?

      – Угу. Бо треба було стукнути м’ячем об битку, коли ти його впіймаєш. Як тебе звати, синку?

      – Джеймі Мортон. Мені шість років.

      – Ти вже це казав.

      – Здається, у нас на подвір’ї ще ніхто не молився.

      – Я теж не буду. Я просто хотів роздивитися ближче твої війська. Де тут росіяни і де – американці?

      – Ну, оці, на землі, американці, так, але на горі Череп – фріци. Американцям треба зайняти гору.

      – Бо вона в них на дорозі, – здогадався Джейкобз. – За горою Череп пролягає шлях до Німеччини.

      – Точно! І там головний фріц! Гітсмер!

      – Творець стількох