Графиня. Володимир Лис

ні в тій половині хати, що належала їй, ні на дворі, ні на городі.

      Я стояв і слухав тишу, що огорнула вечірнє місто. Здавалося, воно передчасно поринуло у важкий, глибокий сон.

      Я стояв і слухав цю тишу бозна-скільки часу. Вічність поглинула мене, заморозила й виплюнула. Але й ця невагомість, нечутливість, здавалося, порідшала, я наче розсмоктався на десятки, сотні, тисячі, міріади все дрібніших і дрібніших частинок, які стали розбігатися в різні боки. Моя сутність перетворилася у віддистильовану рідину, яка також ставала дедалі рідшою.

      «Ось і все», – встиг подумати хтось за мене, перш ніж я опустився на колоду, що лежала біля хати.

      Зі стану заціпеніння мене вивела Марія. Виявляється, вона ходила допомагати пекти коровай до Любиних родичів. Від Марії пахло домашньою ягідною наливкою і тістом.

      – Мене обікрали, – сказав я жалісливо.

      – Обікрали? – вжахнулася Марія. – Коли?

      – Коли я ходив на етюди.

      – Але ж я була вдома. Пішла десь перед твоїм приходом, бо вже й вечір насувався.

      – Вкрали геть усі картини.

      – Картини? – Марія вдарила руками об поли. – Таж ні. То ж той чоловік приїжджав, що купив у тебе картини.

      – Чоловік? Купив картини?

      – Авжеж. Хіба ти забув? Казав, із Криму. Я було засумнівалася, хотіла, щоб тебе пождав. Так він бумажку показав.

      – Яку бумажку?

      – Угоду, що ти з ним уклав.

      – Угоду?

      Я стояв ні в тих, ні в сих. Ні з ким, звісно, я не укладав ніякої угоди на продаж картин.

      – Хіба ти забув? – Марія дивилася здивовано і навіть злякано. – Він же й гроші лишив. Цілу пачку.

      – Гроші?

      – Еге ж. Я в шафу сховала.

      За хвилину я побачив цілу паку грошей. І не гривень, а справжнісіньких доларів. Я розірвав тонкий папірець, який обмотував пачку навхрест, і взявся рахувати долари під захоплені зойки Марії. У пачці були лише стодоларові папірці.

      Я рахував і рахував. Папірців була ціла сотня. Десять тисяч доларів. Звісно, навіть усі мої картини стільки не вартували. Отже, хтось зробив мені царський подарунок. Якщо тільки долари не фальшиві. Але я чомусь був певен, що вони найсправжнісінькі.

      – Як він виглядав, той покупець? – спитав я Марію.

      – Молодий. Високий. Дужий. У дорогому костюмі й при краватці.

      Опис підходив до Любиного нареченого. Але я спитав Марію, чи знає вона його. Так, вона його вже бачила.

      – Це не він? – спитав я.

      – Ні, що ти, – чомусь злякалася Марія. – Але хіба ти не знаєш, хто купив у тебе картини?

      – Ні.

      Марія дивилася на мене, наче на божевільного.

      – Сам нічого не розумію, – зізнався я. – Повір, що не розумію.

      – Нарешті тебе хтось оцінив, – сказала Марія.

      ХІІ

      «Нарешті тебе хтось оцінив», – ця фраза приходила до мене і вночі, коли я прокинувся і зрозумів, що не швидко засну, і вранці, коли я вдруге прокинувся, уже з важкою головою, до якої, здавалося, хтось начепив