Щиголь. Донна Тартт

раптом спало на думку – якось безособово, ніби я помітив, що батарейка мого айпода розрядилася, – як давно я нічого не їв. Ніколи у своєму житті, крім того випадку, коли захворів на шлунковий вірус, я так довго не голодував. Тож я пішов до холодильника, знайшов там свою коробку із рештками локшини ло-мейн, моєю вчорашньою вечерею, й жадібно з’їв її, стоячи біля кухонної стійки, почуваючи себе безпорадним і беззахисним у світлі горішньої лампи. Хоч у холодильнику зосталося ще яйце фу-юнг із рисом, я залишив його для мами, якщо вона прийде голодною. Було близько півночі, й для неї буде надто пізно, щоб замовити якусь страву з продуктової крамниці. Закінчивши вечеряти, я помив свою виделку та чашки з-під кави, випитої сьогодні вранці, й витер стійку, щоб їй нічого не залишилося робити, коли вона прийде: вона буде задоволена, сказав я собі рішуче, коли побачить, що я прибрав на кухні для неї. Вона зрадіє також (принаймні я так думав), коли побачить, що я врятував картину. Щоправда, може й розгніватись. Але я все їй поясню.

      Телевізор повідомляв, що вони тепер знають, хто відповідальний за вибух: партії, що їх називали то «екстремістами правого крила», то «доморослими терористами». Ті особи влаштувалися на службу до компанії з перевезення та зберігання речей; за допомогою невідомих спільників, що працювали в музеї, вони заховали вибухову речовину під порожнистими дерев’яними платформами в музейній крамниці, на яких виставлялися поштівки та книжки з мистецтва. Дехто зі зловмисників загинув; деяких заарештували, іншим пощастило втекти. У телевізійних новинах розповідалося про інші подробиці, але їх було надто багато, щоб я міг запам’ятати.

      Я тепер намагався висунути шухляду на кухні, яка застрягла відтоді, як батько покинув нас. У ній не було нічого, крім формочок для печива, кількох давніх шампурів для фондю, та ножів для цедри, якими ми ніколи не користувалися. Мама понад рік намагалася викликати когось зі служби місцевого обслуговування, щоб полагодили цю шухляду (а також зламану дверну ручку, кран, який пропускав воду, та з десяток інших дрібних речей). Я взяв ніж для масла й застромив його під шухляду, намагаючись не обдерти фарбу більше, аніж вона була вже обідрана. Вибух досі глибоко відлунював у моїх кістках та у вухах. Та ще гірше, я досі відчував запах крові, присмак солі та олова від неї у своєму роті. (Я відчуватиму його протягом багатьох днів, але тоді я ще цього не знав.)

      Я докладав усіх зусиль, щоб висунути шухляду, й водночас думав, чи не зателефонувати комусь і кому саме. Моя мати була єдиною дитиною у своїх батьків. Теоретично я мав іще одного діда й бабусю – батька та мачуху свого батька, вони жили десь у штаті Мериленд, – але я не мав найменшого уявлення по те, як сконтактувати з ними. Взаємини між моїм батьком і його мачухою Дороті, іммігранткою зі Східної Німеччини, яка працювала прибиральницею в офісному центрі, перш ніж мій дід одружився з нею, були не вельми приязними. (Мій батько майстерно володів мімікою, і він із жорстокою точністю імітував Дороті: така собі домашня фрау на батарейках із завжди стиснутими губами та розхитаними рухами. Й акцентом, схожим на мову Курта Юргенса в «Битві за Британію»).