Не йди. Марґарет Мадзантіні

невідомо, чи працює майстерня.

      Я обернувся на звук цього голосу, що прозвучав неначе котяче нявкання. Тоді наші погляди зустрілися вперше. Вона не була вродливою, і навіть не надто молодою. Неякісно знебарвлене волосся обрамляло вилицювате худе обличчя, на якому блищали очі, що здавалися такими сумними від надмірної кількості макіяжу. Залишивши молоко на стійці, вона попрямувала до музичного апарата. Хоч на вулиці й сяяло сонце, у цьому барі було досить темно, він був заповнений різким смородом від забитої каналізації та настирливою музикою якогось англійського гурту, що був тоді в моді. Вона стояла майже приліпившись до того апарата, заплющила очі й почала повільно хитати головою. Так цей хитливий обрис і залишався в темному закутку бару. Бармен вийшов з-за стійки бару до самих дверей, щоб показати мені дорогу. Я провештався по всьому кварталу, так і не знайшовши майстерні. На дорозі не було нікого. Якийсь старий на балконі витрушував скатертину. Я повернувся в бар ще більш спітнівши.

      – Я нічого не знайшов.

      Узявши з коробки декілька паперових серветок, утер собі чоло.

      Музичний автомат уже мовчав, та вона ще була там. Не рухаючись, сиділа на стільці, дивилася поперед себе, жуючи американську жуйку. Підвелася, забрала свою упаковку молока зі стійки й попрощалася з хлопцем. На порозі вона зупинилася:

      – Я йтиму в той бік, якщо ви хочете…

      Я поплентався за нею під палючим сонцем. На ній була бузкова майка й коротка яскраво-зелена спідниця, на ногах босоніжки з різнокольорових шматочків шкіри на високих підборах, на яких незграбно рухалися її худі литки. Молоко поклала в сумку, пошиту з клаптиків і з таким довжелезним ременем, що вона сягала майже колін. Жінка не звертала на мене уваги, ішла швидко, не обертаючись, човгаючи ногами по репаному асфальту, так близько до стін, що майже їх торкалася.

      Вона зупинилася перед металевими жалюзі. Майстерня була зачинена, на приліпленому скотчем пожовклому аркушику було написано, що відчинять знову за пару годин. Я подумав про твою маму, треба було попередити її про мою затримку. Піт стікав у мене зі скронь поза вухами по шиї. Ми зупинилися посеред дороги. Вона повернула до мене голову, дивлячись напівзаплющеними від спеки та яскравого сонця очима.

      – У вас на чолі папірець.

      Я став шукати цей промоклий від поту клаптик серветки з бару.

      – Тут десь є телефон?

      – Вам треба повернутися назад, та я не знаю, чи він працює; тут усе ламають.

      У неї в роті ще й досі була американська жуйка, і її щелепи жваво рухалися. Рукою вона затулила собі обличчя від сонця. Її очі, які виявилися сірими, блискавично пробігли по мені. Обручка на моєму пальці й краватка на шиї, можливо, заспокоїли її, хоч вона не була схожа на жінку, що боїться незнайомих чоловіків.

      – Ви можете зателефонувати від мене, я живу тут, поруч, – і кивнула кудись на протилежний бік вулиці.

      Вона перетнула її, не дивлячись на мене. Я йшов за нею ґрунтовим схилом, крізь якийсь лабіринт будівель, схожих