Не йди. Марґарет Мадзантіні

готово? – запитав Альфредо.

      – Так, – відповіла медсестра.

      – Тоді мерщій нагору!

      Ада підходить до тебе, відключає апарат штучного дихання та підключає тебе до кисневої подушки на час транспортування. Потім тебе везуть. Бачу, як твоя рука спадає з нош, поки тебе везуть у ліфті, Ада нахиляється та кладе її на місце.

      Я залишаюся з Альфредо, ми сидимо з ним у кімнаті, сусідній з реанімаційною. Альфредо вмикає світло діафаноскопа, підносить до нього твій томографічний знімок і дивиться на нього впритул. На певному місці він зупиняється, наморщує чоло між бровами, вдивляється пильніше. Я знаю, що означає шукати слід, який би міг тобі допомогти, на розмитому томографічному знімку.

      – Бачиш, – каже він, – ось головна гематома, одразу ж над твердою мозковою оболонкою, сюди я доберуся легко… Треба подивитися, наскільки пошкоджено мозок, цього не можна знати наперед. Потім ще отут далі, не знаю, можливо, це крововилив від зворотного удару…

      Ми дивимося один на одного в неяскравому світлі, яке проектує на наші плечі твій мозок. Знаємо, що не можемо брехати один одному.

      – Може статися, що в неї вже почалися ішемічні ускладнення, – шепочу я.

      – Мені треба туди зазирнути, тоді знатимемо.

      – Їй п’ятнадцять років.

      – Тим краще, серце сильне.

      – Вона не сильна… ще маленька.

      Я стаю навколішки й уже плачу, не стримуючись, притискаючи долоні до мокрого обличчя.

      – Вона помре, правда ж? Ми обидва це знаємо, у неї в голові повно крові.

      – Аніхріна, Тімотео, ми не знаємо.

      Він стає на коліно біля мене, бере мене під руки й сильно струшує та при цьому струшується сам.

      – Зараз почнемо оперувати й побачимо. Я витягну гематому, дам мозку продих і побачимо, що буде. – Він піднімається. – Ти будеш разом зі мною, так?

      Витираю собі носа й очі передпліччям, перш ніж піднятися. На щетині в мене залишається блискуча смужка слизу.

      – Ні, я вже нічого не пам’ятаю в мозку, я тобі не помічник…

      Альфредо пильно дивиться на мене своїм спокійним поглядом, він знає, що я брешу.

      У ліфті ми більше не розмовляємо, дивимося вгору на номери поверхів, що підсвічуються по черзі. Розходимося без слів, навіть не доторкнувшись один до одного. Ще кілька кроків, і я вже сідаю в ординаторській. Альфредо готується. Подумки стежу за його рухами, за цим ритуалом, який я так добре знаю. Його руки поринають по самі лікті у великий умивальник з нержавійки, пальцями він дістає з паперової обгортки продезінфіковану губку, відчувається запах амонію. Одна медсестра подає йому рушник, а друга зав’язує халат. Незвичайне мовчання панує навкруги, мовчання людей, які щойно оніміли. Перед відчиненими дверима проходить санітар, якого я добре знаю, я перехоплюю його погляд, та він квапливо опускає очі на підлогу. Потім у дверях з’являється Ада. Вона так і не вийшла заміж, живе в одноповерховому будиночку з садом.

      – Ми починаємо, ви впевнені, що не хочете бути присутнім?

      – Так.

      – Вам