Не йди. Марґарет Мадзантіні

продовжував існувати наш із нею запах. Запах марення, що перебиває запах праху. Це було безнадійне злягання. І безнадійність походила лише від неї, вона приліпилася до її худорлявих ніг, які зараз ступали в мій бік. Це вона так кохалася, а не я. Це вона затягнула мене до себе. Ішла зі своїми господарськими сумками. Цікаво, а що в неї там? Що ти купила? Що ти їси? Кинь ці торби на землю, залиш їх у пилюці й ходи до мене, суко. Жінка була худою-худою, якщо дивитися на неї проти світла. Зараз вона була схожа на одну з тих маленьких безхребетних малокровних істот, що з’являються з-під землі на весні. Здавалася виснаженою. Ходила кожного дня свого жалюгідного життя додому без усякого подиву. Що в неї був за характер? Нащо вона накладала собі стільки макіяжу? Клаптикова торба на довгому ремені билася в неї між ніг. Я мусив піти. Вона зупинилася в одному з конусів тіні. Поставила одну сумку на землю, доторкнулася до потилиці, нагрітої сонцем, поправила білясте волосся. Я стояв, уважно вдивляючись у цей жест, відчуваючи запах від липкого волосся в неї на потилиці. Цього разу я не пив, шлунок був у порядку, голова ясна… і саме в цій ясності, у цьому голодному шлунку я й бажав її. Я більше не довіряв самому собі, бо, коли я на неї дивився, вона вже була для мене позбавлена поваги. Нічого подібного, я чекав на неї не для того, щоб попросити пробачення. Немов сокіл, я сидів у засідці, щоб накинутися на неї, знову влаштувати їй «свято». Вона майже дісталася до мене. І проминула б, не помітивши. Я б дав їй зникнути з мого дзеркальця на автомобілі та й поїхав би геть. Щоб більше не повертатися. Я схилив голову й подивився на руки, що міцно трималися за ноги, щоб нагадати самому собі, що я – гідна людина.

      Її живіт зупинився перед дверима. Вона нахилилася, щоб зазирнути. Я підвів очі, проте замість того, щоб знайти переляк у її погляді, побачив лише деяке здивування. Я неповністю виліз зі своєї нори однією ногою і ще продовжував спиратися на отвір дверцят.

      – Як справи?

      – Добре, а у вас?

      – Звертайся до мене на ти.

      – Що привело до нас?

      – Я забув заплатити механікові.

      – Він мені про це казав. Він також питав, чи я вас знаю…

      – Давай на ти.

      – Гаразд.

      – Що ти йому сказала?

      – Що я тебе не знаю.

      Вона не була розлюченою, узагалі ніяка. Може, вона вже звикла, подумав я, вештається з ким трапиться. І тепер я дивився вже на неї, нічого не боячись. Навкруг очей були чорні кола, що втискували їх ще глибше в худий череп. Синюваті жили проходили по шиї й зникали під сорочкою в жовто-чорну клітинку з еластичної тканини, яка блищала під сонцем, двогрошова річ, напевно, пошита якимись неповнолітніми в Азії. Вона більше не дивилася на мене. Піднесла руку до чубчика й почала чухати його, стягуючи його маленькими пасмами, щоб затулити занадто широке чоло, куди я зараз увіп’яв свій погляд. Пряме сонячне світло торкалося її недосконалого обличчя, і вона це відчувала. Їй безумовно було значно більше тридцяти років. Між очима