Відьмак. Останнє бажання. Анджей Сапковський

на манжеті, вдарив вельможу у скроню.

      VІ

      Остріт прийшов до тями швидко, поводив навколо очима – у цілковитій темряві. Помітив, що зв’язаний.

      Ґеральта, який стояв поруч, не бачив. Але зорієнтувався, де перебуває, і завив: протяжно, розпачливо.

      – Мовчи, – сказав відьмак. – Бо приволочеш її передчасно.

      – Ти клятий убивцю! Де ти? Розв’яжи мене зараз же, негіднику! Будеш за те висіти, сучий сине!

      – Мовчи.

      Остріт важко дихав.

      – Залишиш мене їй на поталу? Зв’язаного? – запитав уже тихіше, додаючи брудне прізвисько майже пошепки.

      – Ні, – сказав відьмак. – Відпущу тебе. Але не зараз.

      – Ти, розбійнику, – засичав Остріт. – Щоби відволікти стриґу?

      – Так.

      Остріт замовк, перестав борсатися і лежав спокійно.

      – Відьмаче?

      – Так.

      – Це правда, я хотів повалити Фольтеста. Не я один. Але я один прагнув його смерті, хотів, аби він помер у муках, аби ошалів, аби живцем згнив. Знаєш чому?

      Ґеральт мовчав.

      – Я кохав Адду. Королівську сестру. Королівську коханку. Королівську дівку. Я кохав її… Відьмаче, ти тут?

      – Тут.

      – Я знаю, про що ти думаєш. Але було не так. Повір мені, я не накладав жодних проклять. Я не знаюся на жодних чарах. Тільки раз сказав зі злості… Тільки раз. Відьмаче? Слухаєш?

      – Слухаю.

      – Це його мати, стара королева. Це напевне вона. Не могла дивитися, що він і Адда… Але не я. Я тільки раз, знаєш, намагався умовляти її, а Адда… Відьмаче! Запаморочилося мені, і я сказав… Відмаче? То я? Я?

      – Це вже не має значення.

      – Відьмаче? Північ близько?

      – Близько.

      – Випусти мене раніше. Дай мені більше шансів.

      – Ні.

      Остріт не почув скреготу відсунутої могильної плити, але відьмак – почув. Нахилився і розрізав кинджалом пута вельможі. Остріт, не чекаючи слів, скочив, незграбно пошкутильгав, а потім побіг. Очі його вже настільки призвичаїлися до темряви, що він бачив шлях, який вів з головної зали до виходу.

      Із гуркотом вискочила з підлоги плита, що блокувала вхід у підземелля. Ґеральт, завбачливо заховавшись за балюстрадою сходів, помітив потворну постать стриґи, яка пружно, швидко й безпомилково мчала услід за гупанням чобіт Остріта, що віддалявся. Стриґа не видавала ані найменшого звуку.

      Потворний, тремтячий, моторошний виск роздер ніч, струсонув старі мури й тривав, вібрував, то піднімаючись, то спадаючи. Відьмак не міг точно оцінити відстань – через загострений слух, – але він знав, що стриґа наздогнала Остріта швидко. Занадто швидко.

      Він вийшов на середину зали і став біля самого входу до крипти. Відкинув плаща.

      Повів плечима, щоб меч улігся на спині зручніше. Натягнув рукавички. Він мав іще трохи часу. Знав, що стриґа, хоч і наїдена після останньої повні, не покине труп Остріта скоро. Серце й печінка були для неї цінним запасом живлення для довгого перебування у летаргії.

      Відьмак чекав. До зорі, як він вирахував,