Відьмак. Останнє бажання. Анджей Сапковський

Уже не мала в собі нічого від русалки, нічого від сяючої ромашкової примари, якою була на світанку. Очі її були сині, а не чорні. І була вона веснянкувата – на носі, по декольте, на руках. Ластовиння те було чарівне, пасувало до її шкіри й рудуватого волосся. Але він не бачив їх тоді, на світанку, коли вона була його сном. Із соромом та прикрістю він зрозумів – те, що він відчуває, це жаль до неї, жаль за тим, що вона не лишилася маренням. І що він ніколи собі не вибачить того жалю.

      – Зачекай, – повторив він. – Іоло… Я хотів…

      – Не розмовляй із нею, Ґеральте, – сказала Неннеке. – Вона все одно тобі не відповість. Щезни звідси, Іоло. Поспіши, дитинко.

      Дівчина, загорнувшись в опанчу, почовгала у бік дверей, шльопаючи по підлозі босоніж: збентежена, зарум’янена, незграбна. Нічим не нагадувала вже…

      Йеннефер.

      – Неннеке, – сказав він, потягшись за сорочкою. – Сподіваюся, ти не маєш претензій… Може не станеш її карати.

      – Дурненький, – пирхнула жриця, підходячи до ложа. – Ти забув, де ти є. Це не пустинь, не монастир. Це храм Мелітеле.[24] Наша богиня не забороняє жрицям… нічого. Майже.

      – Ти заборонила їй до мене озиватися.

      – Я не заборонила, а звернула увагу на безглуздість. Іола мовчить.

      – Що?

      – Мовчить, бо взяла таку обітницю. То різновид відмови, завдяки якій… А, та що я буду тобі пояснювати, все одно не зрозумієш, навіть не спробуєш зрозуміти. Мені відомі твої погляди на релігію. Ні, не вдягайся ще. Хочу перевірити, як гоїться твоя шия.

      Вона всілася на краю ліжка й вправно розмотала лляний бандаж, що щільно обмотував шию відьмака. Той скривився від болю.

      Одразу після його прибуття в Елландер Неннеке позбулася паскудних грубих швів із шевської дратви, якою зашили його у Визімі, розкрила рану й перев’язала знову. Результат був очевидним – до храму він приїхав майже здоровим, ну, може, трохи негнучким. Тепер знову був хворим і недужим. Але він не протестував. Знав жрицю довгі роки, знав, наскільки колосальні її знання про лікування і наскільки багатою і всеохопною аптекою вона володіє. Зцілення у храмі Мелітеле могло піти йому виключно на користь.

      Неннеке обмацала рану, промила її і почала лаятися. Він знав уже те напам’ять, бо почала з першого дня і не забувала сварити кожного разу, скільки бачила згадку від пазурів принцеси з Визіма.

      – Жахливо! Щоб дати так себе розпанахати звичайній стризі! М’язи, сухожилля, на волосину розминулася із сонною артерією! Велика Мелітеле, Ґеральте, що із тобою діється? Як трапилося, що ти підпустив її настільки близько? Що ти хотів із нею зробити? Трахнути?

      Він не відповів, а тільки злегка усміхнувся.

      – Не усміхайся наче дурник. – Жриця піднялася й узяла з комода торбу із пов’язками. Незважаючи на вагу й низенький зріст, рухалася вона моторно й привабливо. – У тому, що сталося, немає нічого смішного. Втрачаєш рефлекси, Ґеральте.

      – Ти перебільшуєш.

      – Аж ніяк не перебільшую. – Неннеке наклала на рану зелену кашку із різким запахом евкаліпту. – Ти не мав дати себе поранити – а дав, до того ж, дуже серйозно. Майже

24

Мелітеле – один з варіантів імені литовської богині кохання, вільної любові та флірту, що як «литовська Афродіта» з’являється на сторінках капітальної праці Теодора Нарбута «Стародавня історія литовського народу»; там само згадується і Мелітеле (як прусська варіація імені Мільда: «Стародавні пруси звали її Мелітеле, що значить Малесенька»). Утім, відомий дослідник О. Брюкнер звинувачував Т. Нарбута у тому, що той вигадав більшу частину пантеону зі своїх праць – включно із Мелітеле. Саме ім’я пов’язують із литовським «mylēti» – «любити». Із назвою «Мелітеле» у 1829–1830 рр. виходив літературний альманах, де містилися, між іншим, поезії А. Міцкевича, Ю. Словацького тощо.