Мексиканські хроніки. Максим Кидрук

мене немає стільки грошей. Навряд чи я назбираю до літа навіть на квиток туди та назад…

      Я міг би довго його вламувати, доводячи, що гроші – це не головне, що це насправді навіть не проблема, що найважливіше – це захотіти, а нашкребти необхідну суму вже якось вдасться. Проте, не знаючи навіть приблизно, у скільки обійдеться такий вояж, я змовчав (я точно знав тільки те, що до Мексики ми, хоч лусни, а дешевих квитків уже не знайдемо). Затим я зиркнув на Сьому благальним поглядом пекінеса, якого два дні не випускали на вулицю попісяти. Під таким поглядом Сьома зітхнув, зіщулився, пошкрябав макітру та проказав:

      – Я б дуже хотів поїхати, Максе, але ти ж розумієш… я подаюсь на аспірантуру в Штати, треба купу документів готувати, а потім ще віза…

      Я принишк і під коліном одразу перестало свербіти, навіть не довелось чухатися. Надія надибати компаньйона згасла так само швидко, як і спалахнула хвилину тому, бо останній, хто лишився, – Дімон – був найбільшим лінюхом з усіх. Нам трьом вартувало неабияких зусиль витягти його в місто подудлити пивка, а про мандрівку на інший континент годі й думати – легше було змусити зразкового совєцкого піонера матюкатися з трибуни на параді в день n-ї річниці Вєлікого Октября.

      Тож я розчаровано звісив вуха, а Дімон відпив трохи пива з довгастого фіала, гучно прицмокнув, потім утупився у мене поглядом Кашпіровського та запитав:

      – Коли ти хочеш їхати?

      На той момент я ще не намірявся нікуди їхати, а проте, щосили випнувши груди, гордо прорік:

      – У липні – серпні.

      – На скільки?

      – На місяць. На менше туди нема чого їхати.

      Якщо досі Дімон ще міг мати якісь сумніви щодо своєї участі у моїй навіженій авантюрі, то після отого безапеляційного «на місяць», вони мали остаточно зникнути. Одначе хлопчина спогорда глипнув на Семена та Сєрьогу, після чого почухав себе правицею під підборіддям і незворушно прорік:

      – Я їду з тобою.

      Пиво застрягло у мене в горлянці, і я ледь не зросив ним стола, наче який слоняра, що поливає себе водою із хобота.

      – Що ти сказав?!

      – Я кажу, що я їду з тобою до Мексики, – спокійно повторив Дімон.

      Я не міг повірити власним вухам. Моє серце загупало з такою силою, що я відчув віддачу в п’ятах, ще дужче ніж тоді, коли я вперше дізнався, що мій сусіда по квартирі ніякий не «італьяшка», а стопроцентний мексиканець. Ось воно, ось цей великий момент, який увійде в аннали історії! Я вхопив жар-птицю за хвоста, я зробив неможливе, впритул підступившись до Мрії! Я почував щось подібне до втіхи зятя, на очах у якого його теща загриміла в колодязь; моя життєва енергія з такою потужністю валила з усіх пор, що хотілося трощити посуд у барі і з невтримним оптимізмом колошматити пики флегматичним шведам. Того вечора я, як ніколи, любив життя і ладен був волати про це на весь Gamla stan.

      Під ранок у мене, щоправда, зародилися сумніви. Річ у тім, що Дімон, попри своє слов’янське походження, не надто дружив зі спиртними напоями. Тобто зовсім не дружив до того,