Народження Сталевого Щура. Гаррі Гаррісон

огляд.

      Я на це очікував, а вони – ні. Міцно тримаючи валізу для інструментів у руках, я відміряв чотири кроки у напрямку до сейфа. Звуки моїх кроків заглушували їхній лемент і брязкіт жетонового дощу. Сейф легко піддався; кришку коробки для інструментів я приладнав якраз навпроти борту сейфа, нахилився, намацав сейф, перекинув його у свій контейнер, швидко пересипав гроші та захряснув кришку. Моє наступне завдання – упевнитися, що відповідальність за цей злочин припишуть тому, кому я бажаю її приписати. Картка із зображенням шахового слона лежала у моїй верхній кишені. Я дістав її й обережно поклав до сейфа. Потім замкнув його, щоб абсолютно впевнитися: моє послання потрапить до потрібних рук і не загубиться в метушні. Тільки після цього я схопив сумку, що тепер поважчала, розвернувся та зорієнтувався на вихід.

      Я розрахував, що до виходу маю ступити дев’ять кроків. Удалося зробити лише п’ять, коли чиїсь могутні руки схопили мене, а хрипкий голос прогорлав на вухо: «Я тримаю цього негідника! Допоможіть!»

      Я поставив коробку й надав йому ту допомогу, якої він так прагнув: простягнув руки до його шиї, зробивши там усе наразі потрібне. Він сіпнувся і плавно осів на підлогу. Я намірився знову вхопити коробку та протягом однієї жахливої секунди не міг її налапати. Потім коробка таки знайшлася. Намацавши ручки, я закинув її собі за спину.

      Тоді стало зрозуміло, що через цю катавасію я зовсім втратив орієнтацію.

      Паніка, чорніша від того чорного диму, що заповнив будівлю, огорнула мене. Я трусився як осиковий листок і майже провалив справу. Сімнадцятилітній хлопчик, дуже самотній перед невідомим дорослим світом. Кінець. Кінець!

      Не знаю, скільки тривала ця криза, мабуть, не більше ніж секунду, але мені здалася вічністю. Я опанував себе й боляче надавав самому собі по уявній шиї.

      – Ти ж сам так хотів – пам’ятаєш? Сам-один, а всі інші проти тебе. Тож здавайся або починай думати. Швидко!

      Я почав думати. Люди кричали та шпорталися довкола, від них не було жодної користі, вони втратили орієнтацію так само, як і я. Добре, простягнути руки вперед і рухатися у будь-якому напрямку. Знайти щось, що можна впізнати на дотик. А досягнувши, діяти за ситуацією. Я почув глухий удар попереду. Мабуть, упав один із апаратів. Треба зосередитися на ньому.

      Раптом на мене війнуло свіжим повітрям, що озвалося знайомим голосом охоронця:

      – Та що ж тут таке?

      Охоронець! Дуже мило з його боку. Я прокрався попід стіною, легко його оминув, бо він досі гукав у темряву, далі випірнув із диму на денне світло. Доки мружився з незвички, мене схопив інший охоронець.

      – Я тримаю його! Ти у мене нікуди не втечеш!

      Мабуть, неможливо вигадати нічого дурнішого, як отак хапати людину з чорним поясом. Я обережно поклав зм’якле тіло на землю (щоб він часом не забився, коли падатиме), закинув сумку до фургона й роззирнувся довкола. Упевнившись, що мене ніхто не помітив, завів двигун і спокійно виїхав з луна-парку.

      Розділ 8

      – Усе полагодив,