Дама Пік. Максим Чуприна

злякаєшся, то до тебе тоді відразу повернеться твоя вага, і ми тебе не втримаємо.

      – Як це я злякаюсь?! А ти сам не лякаєшся мені це говорити?!! – почав підводитись Славік.

      – Закрий очі, просто повір мені – я точно знаю, що так треба, а інакше нічого не вийде.

      – Ну гаразд, я закрию. Дуже вже цікаво, як воно у вас вийде.

      – Все, ми починаємо. А вам нагадую – всі мовчите, і щоб ніхто не засміявся, інакше ми це зробити не зможемо – ще раз попередив «глядачів» Серьога.

      Його обличчя стало перебільшено серйозним, навіть можна сказати урочистим. Він обвів уважним поглядом своїх помічників, і, дивлячись в упор на того, що стояв ліворуч, вимовив:

      – Принц помер.

      Після секундної затримки той, зрозумівши, що йому теж треба це проговорить, прочистив пересохле горло і простогнав:

      – Принц помер.

      У напруженій тиші палати «принц помер» прозвучало ще двічі. Стало зрозуміло, чому декілька разів Серьога всіх попередив, щоб не сміялися. Вся ця сцена була дуже комічною. Між кожною виголошуваної фразою виходила якась неприродна пауза. Намагаючись в точності відтворити фразу, сказану Сергієм, пацани, подумки перетравивши, буквально вичавлювали її з себе. Чомусь всім стало раптом важко дихати, голоси звучали грубо і хрипко, лоби вкрилися великими краплями поту. Все відбувалося ясним літнім днем, в палаті було не темно, – великі вікна пропускали багато світла, але хлопчаки виразно відчули, як зараз над усіма нависла якась ПІТЬМА.

      – Будемо його ховати.

      – Будемо його ховати.

      – Будемо його ховати.

      – Будемо його ховати.

      Якби хтось міг спостерігати з боку, то помітив би, що у піт кинуло вже і глядачів, правда, поки тільки тих, чиї ліжка були ближче до центру кімнати, тобто до місця, де проходив експеримент. Не ворушачись, із застиглими поглядами, не витираючи піт, з блідими обличчями четверо учасників продовжували розпочате.

      – Ні, не будемо його ховати.

      – Ні, не будемо його ховати.

      – Ні, не будемо його ховати.

      – Ні, не будемо його ховати.

      Те, що відбувається, вже нікому не здавалося смішним. Чомусь у великому приміщенні з високою стелею (метра чотири, що не менше) стало одразу якось жарко і задушливо. Всі присутні вмилися потом, і ті з хлопчаків, хто стояв ближче до місця дії, відчули явні ознаки задухи. Багато хто, не змовляючись, трималися рукою за горло. У всіх без винятку чомусь потемніло в очах і, згадуючи потім те, відбувалося тепер, кожен відзначав, що, незважаючи на ясний день, все виглядало так, начебто була ніч. Нібито в оцю годину в палаті була непроглядна темрява, і замість сонця все висвітлювалося холодним місячним сяйвом. Якийсь ореол таємничості, нереальності відчули всі, включаючи навіть скептиків на кшталт Вовки. Тому вже не доводилося боротися з бажанням голосно розреготатися, це бажання просто зникло.

      – Так нехай його чорти з’їдять!

      Ніхто не знав, що ще буде говорити Серьога, коли закінчиться це моторошне дійство. Загубилося саме відчуття