Золоті копита. Юрій Логвин

одну бубличницю. Ну така вже охайненька, рум'яненька, кароока, брівки по шнурочку, а циці аж пазуху пипками проколюють… Одначе біда, та й годі, – не міг покинути діло – як узявся йти з хлопцями у ці землі, що під ляхом, то тримайся, поки останню тараню не продаси…

      Бубличниця вертка, язиката, а як при Омелькові, то така тиха, як перепілочка.

      Якось він кинув їй, як ото вранці купував гарячі бублики, що от стільки клопотів у нього, має за всім пильнувати.

      – Та бачу, голубе мій, – проспівала бубличниця, – я терпляча…

      Омелькові аж теплом залило від тих слів, а як вона ще своїми тонкими пальцями торкнулась його засмаглого п'ястука, то наче іскра між ними вдарила.

      А тепер оце перебите ярмаркування. І грошей не взяли тих, що могли взяти. І не погуляв по-людському. Мріяв вже два роки розговітись на ярмарку, вдарити лихом об землю, щоб аж двигтіло. Все через того Степана: ну хіба ж можна отак, не криючись, не забезпечившись, вертати туди, де із владою заївся?! Та ще й товариство не попередивши.

      Ну, звичайно, панове-браття щасливі – у литовських землях таких грошей ніколи б не вторгували.

      Від зорі до зорі поспішали козаки на південь. Тілесно Омелькові було добре й бадьоро, бо він не пив учора.

      Могоричили вчора з Острозькими купцями в тієї шинкарки, до якої вчащав щербатий Степан Хрін. Привітна, усміхнена, говорить, просто мед з вуст ллється, а сірі очі зизі все обраховують – хто який кусень взяв, хто скільки випив.

      Як вподобав він зразу бубличницю, то шинкарку просто зненавидів. Наче й не було за що. Зате тепер було за що – не сподобалась Омелькові горілка, настояна на калгані. Гірка була не гірка, а якась їдуча. Другої чарки Омелько і не пив, вуса мочив… Особливо ж роз'ятрило його, що панове-браття дудлили її, як узвар у спекотний день.

      І тепер, вже на другий день, братство було геть подуріле від вчорашнього бенкету. То спало в сідлі, то, як тільки вгамовувало спрагу з якогось джерела, починало пісні горлати.

      Омелько мовчав – що з ними зараз розводити проповіді, як ця суча шинкарка їх дурманом обпоїла?!.

      Та коли другого дня при ручаї варили кулешу, і щербатий Степан витяг із перемітної суми жбанчик оковитої, Омелько не стерпів.

      – Панове-браття. Я вас один не обезпечаю. Поки ми в лядських володіннях – не пиймо! У цій землі весь час бережися, як на війні. Поки не вступимо до свого куреня, не годиться оковиту вживати…

      Що отаману Івану аж пекло випити, то він так розважливо і примирливо заговорив:

      – Пане-брате! Всі папери у нас справні. Гроші є, обнову маємо. А який бойовий припас?!. Чому б не потішити себе трохи після праведної праці?.. Га?..

      Третього дня дістались до великого села. Щербатий Степан Хрін сказав, що це останнє велике село у лядських володіннях.

      Довге село починалось із корчми і на виїзді з іншого боку кінчалось корчмою. Гулянку почали в першій корчмі. Гуляли від обіду до півночі. І музик найняли, і співали, і танцювали, аж земля гула. Омелько і порогу корчемного не переступав – коней