Алхiмiк. До образу Джордано Бруно. Хорхе Анхель Ліврага Ріцці

залишаюся тут не зі страху, а з доброї волі… Не знаю, хто ви, але хай вам щастить!

      Пригинаючись до землі, він відбіг на кілька кроків і пірнув у грот між руїнами.

      Тим часом до каптурника мовчки приєдналося двоє братчиків.

      Смолоскипи наближалися. Непрохані гості вже подолали зруйнований мур довкола давнього замку. Пабло Симон бачив зі своєї криївки у грубому мурі, як братчики сховали під камінням свої каптури і підперезалися, ставши враз звичайнісінькими священнослужителями. Можливо, так воно й було?

      У світлі десятків смолоскипів холодно виблискувала зброя. Небавом юнак упізнав отця Педро. Високий і огрядний клірик чалапав по уламках, що всипали давні хідники, розставивши задля рівноваги руки. Смолоскипи висвітлювали червоне обличчя з дрібними рисами, маленьким носом, скошеним підборіддям та глибоко посадженими оченятами, що зле світилися. Його важко було назвати людиною високих ідеалів чи великого інтелекту, але кмітливості й винахідливості йому не бракувало. Це був гідний супротивник.

      Перші люди зі смолоскипами наблизились до трійці братчиків. Пабло Симон ледь не скрикнув від подиву. Таємничим каптурником, з котрим він вів бесіди, виявився добре йому знаний отець Матео.

      – Недарма мені здавався знайомим його голос, – прошепотів юнак. Двох інших він знав лише з обличчя. Вони служили в новій каплиці у горах.

      – Отче Педро! Що це за демонстрація воєнної сили? – спитав отець Матео, кивнувши на двох вояків з мушкетами.

      – Овва! Та це отець Матео! Бачу, ви, принаймні, живі, – в’їдливо відказав той.

      – Що відбувається? Невже моє життя в небезпеці?

      – Не можу цього стверджувати, але прокурор Лонгін, який прибув з нами, має на те певні підстави.

      З тіні на світло смолоскипів вийшов сам Лонгін. Височенний, худорлявий, весь у чорному, з темними блискучими очима, він справджував своє прізвище: «народжений завдавати ран».

      – Отче Матео, з ласки нашого Господа я прознав, що в цих місцях збирається задля своїх огидних вакханалій братство безбожників.

      Брат Одинадцятий ледь стримався, щоб не розсміятися. Той провадив:

      – Ми потерпали за вас, бо сьогодні п’ятниця, а саме цього дня вони зазвичай збираються. Знавши, що ви часто навідуєтеся в ці руїни, щоб побути на самоті, я на прохання нашого ласкавого отця Педро привів сюди своїх людей.

      – Дуже вам вдячні, Лонгіне, але ми не бачили і не чули нічого незвичного, – втрутився в розмову один із братчиків.

      – В будь-якому разі, Лонгіне, вам слід пильно оглянути всі закутки. Раптом знайдете якогось безбожника, що тут ховається. Що на це скажете, отче Матео?

      – Не заперечую, отче Педро. Якщо так велить ваше серце, прошу!

      Озброєні люди розділилися на невеликі гурти і зникли в руїнах. Ще кільканадцять лишилися біля кліриків.

      – І про що ви міркуєте на самоті, отче? – глузливо спитав отець Педро.

      – Про сумління, – відказав отець Матео. – Хіба ви не вважаєте, що цей внутрішній голос, наш добрий порадник, подібний, згідно із святим Павлом,