Автохтони. Марія Галіна

нічого про ремонт не було. Він похмуро роздивлявся синенький п’ятитомник Гайдара на поличці (чому Гайдар?) і думав, що напише в них на форумі всілякі прикрості. Так їм і треба.

      Задумалася, почухала плече носом. Він проти волі замилувався – не кожен так може.

      – Є одна, щоправда, там фарбою сильно тхне.

      Він уявив, як сидить на ліжку в самісіньких трусах, а повз, туди й сюди, ходять байкери.

      – Фарбою тхне. Ясно. Гаразд, ведіть.

      Вікно пред’являло пікселі бурих і зеленуватих черепичних дахів, обсиджених тарілочками супутникових антен. Посеред кімнати стирчали заляпані побілкою козла. Фарбою, так, тхнуло, і добряче. Але він любив цей запах.

      – Муляри вже закінчили. А художниця приходить вдень. І йде до шостої. Вона вам не заважатиме.

      Вона встигла розмалювати лише одну стіну: суворий чоловік, погрожуючи гігантською логарифмічною лінійкою, обіймав жінку, яка випускала опасистого голуба.

      Радянське стає модним. А колись здавалося, прости, Господи, сранню сумною.

      – Ну ось, – радісно сказала чергувальниця, – файна кімната, еге ж?

      Чоловік із логарифмічною лінійкою покосився на нього з докором.

      – Поснідати де можна? У вас?

      – Ой, ні, в нас же ремонт. У «Криниці» можна. Як вийдете, відразу праворуч. Вони рано відчиняються. В них омлет. І запіканка. І сирники з варенням. І недорого.

      Вона була зовсім юна, а молодим завжди хочеться їсти.

      Він похитав головою, розкрив сумку і почав розкладати речі на ліжку, поруч із пласкою гіркою постільної білизни, яка пахла пранням.

* * *

      Полив’яні горщики, грубі нефарбовані балки… Безодня смаку. «Криниця», а як же ж.

      Жінка за стійкою, повновида, ще молода, дуже домашня, кивнула до нього і крадькома позіхнула.

      – Як завжди?

      Вона не посміхалася, але здавалося, що посміхається. Тільки приховано. Таємно. Лише до нього.

      Від подумав про яєчню і відкинув цю думку. Замовив сирну запіканку та каву.

      – Хочете, бальзаму наллю? До кави? Бонусом. Бо щось прохолодно.

      – Напевно, – сказав він. – Напевно, що так. Дякую.

      Мокрий сніг за вікном надавав затишку байдужому харчовому простору.

      На календарі в неї за спиною два кошеняти гралися клубочком шерсті. Календарі з кошенятами популярніші від календарів з немовлятами. Не всі люблять дитинчат, а кошенят – всі. До того ж дитину й зурочити недовго. Не варто на неї дивитися чужим людям. А над кошенятками можна розчулюватися скільки заманеться. Життя кошеняти, врешті-решт, ніц не варте.

      Він забрав тацю і влаштувався за столиком біля вікна. Буфетниця розкрила покетбука в яскравій обкладинці та заглибилася у читання, але, перехопивши його погляд, підвела голову. Я не посміхаюся тобі тільки тому, що ти можеш подумати, що це входить у сервіс, а я не хочу, щоб ти так думав, здавалося б, говорило її обличчя.

      – Смачно?

      Бруківкою прогуркотів фургончик, вичавлюючи снігову кашу на вузенький низенький тротуар. На рожевому боці строкатіла реклама молочних продуктів, він не розібрав назви. Жалюзі в будинку навпроти злетіли вгору, відкривши вітрину сувенірної крамниці.

      – Дякую, дуже смачно.

      Запіканка була із цукатами і щедро политою збитими вершками.

      – Заходьте ще. – Вона нарешті посміхнулася.

      Буденна привітність, це нічого не означає. Просто їх тут добре муштрують.

      – Дякую. До речі… як ви гадаєте, що таке «вертіго»?

      – Щось, що можна вертіти? – Спокійні сірі очі вивчали його обличчя, і, вже впевненіше, вона сказала: – Запаморочення?

      Він кивнув і вийшов із неприємним відчуттям, що вона, намагаючись догодити, прочитала його думки.

      Входячи, пасажири віталися з кондукторкою. Він протер долонею скло, саме вчасно, щоб побачити, як біля мокрої огорожі ринку декілька фургончиків вивантажують квіти, оберемки квітів. Товсте зелене листя, відвалюючись, мокло в підталому снігу. Ще одна площа, спорожнілі фонтани, сірі будиночки з ліпниною, клопітливі люди розставляють мокрі відра, знову квіти, багряні, жовті, бузкові на сірій бруківці…

      – І як вам у нас?

      Голомозому сумному чоловічкові з великим носом і плямистою рукою на рукоятці масивної тростини навіть не довелося нахилятися, такий він був маленький.

      – Ні-ні, там, позаду, вільно, – вів далі чоловічок із поспіхом, бачачи, що він має намір звільните сидіння. – Просто іноді хочеться поговорити, знаєте. Я-от саме позаду і примощуся.

      Чоловічок зник із поля зору, але відразу ж, влаштувавшись позаду, постукав по плечу, привертаючи до себе увагу. Він напружився – не любив чужих доторків.

      – Нічого, – сказав він. – Колоритно.

      – Ринок, Собор, Театр, Старий Ринок… Це зупинки так називаються. До речі, бачите он той сірий будинок, де дріада на фронтоні? Коли дощ іде, вона плаче. А легенду про неї знаєте?

      – У