Сто днів. Левіафан (збірник). Йозеф Рот

й далі не піднімала очей. Вони дивились на її пишні груди, а бачити щось нижче не мали змоги, хоча сама Вероніка радо дивилася б на підлогу – через смирення, гордість і збентеженість. Крізь опущені повіки вона відчувала глузливий і усміхнений погляд імператора. Немов солдат, Вероніка опустила руки до пухких стегон, нижче вони не опускалися. Вона полюбляла гладенькі столи, – та й потребувала їх, – де не мало лежати нічого, й хотіла попросити імператора прибрати географічні карти, які спантеличували її, проте не наважувалася.

      – Ну, починай! – мовив імператор.

      У кабінеті вочевидь темнішало, тільки де-не-де поставлені свічки світилися своєрідним моторошним світлом, яке додавало духу і зміцнювало віру старої Вероніки в свій пророчий дар. Тепер вона наважилась підняти очі. Побачила бліде, мов віск, обличчя імператора, застиглу усмішку на його обличчі, – власне, труп усмішки. Почала, впевнено й нешанобливо, розкладати свої засмальцьовані гральні карти на строкаті географічні карти імператора. Змусила себе забути, що стоїть перед наймогутнішим імператором, думала про те, що вона тут на службі горішнього світу, й прошепотіла:

      – Ваша Величносте, будь ласка, зніміть тричі карти!

      Імператор тричі зняв карти. На темно-синіх гладеньких сорочках карт відображувалися миготливі вогники свічок.

      – Що переді мною лежить, – бурмотіла далі Вероніка, – що переді мною летить, що мене обходить і що мене водить, що мене любить і що марудить!

      Вона швидко змішала карти короткими проворними пальцями, спритність яких так часто приголомшувала імператора.

      – Ваша Величносте, будь ласка, зніміть ще шість разів! – проказала Вероніка.

      Імператор шість разів зняв карти. Думав при цьому про свою першу дружину, про небіжчицю Жозефіну і вечори, коли вона намагалася вичитати із засмальцьованих карт цієї мадам Вероніки свою долю, його долю, долю країни і світу, щоправда, з меншими знаннями, і то своїми довгими, зграбними милими пальчиками. Імператор уже не думав про карти, а поринув у солодкі спогади про померлу дружину. Засміявся і вже не чув, що бурмоче Вероніка:

      – Вино направо – не буде поправи; жир чорний ліворуч означає смерть поруч; дзвінка чорна прийде, небезпека буде; чирва червона далеко від нас, кохання швидше за час; жирова краля підступає, минає, минає, жирова вісімка, жирова вісімка…

      Вероніка замовкла. Раптом зібрала всі карти. Глянула на імператора. А він задивився вдалечінь, здається, пронизав очима її огрядну постать, дивився, певне, на світ, а може, ще й у могилу, в якій люба його серцю імператриця Жозефіна тепер гнила й розкладалася. Вероніка мовчала, лівою рукою судомно притуливши карти до грудей.

      Імператор, глузливий та усміхнений, нарешті глянув на неї.

      – Ну, що, Вероніко, – запитав він, – добре чи погано?

      – Добре, добре, Ваша Величносте! – квапливо запевнила вона. – Ще довгі літа судилися Вашій Величності. Довгі літа!

      Імператор