Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

і, замахавши ними, щось проміж себе загомоніли.

      – Такого кодла нема на землі, – мовив до мене чоловік в короні. – Ти, мабуть, прийшов сюди задля того, щоб голову морочить мені… З яких ти міст родом, ну?!

      – З під Чернігова, ясновладичний…

      – З під Чернігова, значить, українець!

      – Авжеж, авжеж, українець, ваша ясновладичність!

      – Так би й казав, а то й почав крутить світом так, наче він не на небі, а на землі.

      – Вибачаюсь, ясновладичний пане, але…

      – Що – але?

      – Я думав, що й тут так, як на землі…

      – Як?

      – Українців звуть малоросами.

      – Не вигадуй. Розкажи-но краще мені, які тепер новинки на Україні. Тільки розказуй своєю рідною, українською мовою, бо якась інша мова у нас не вживається.

      – Будь ласка! Новинок тепер на Україні дуже багато, тільки, всі вони невеселі, сумні, – починаю розповідати йому новинки, що перед смертю вичитав у газетах.

      – Ось вам, ясновладичний пане, чутка про Віталія, як він закликав вбивати людей…

      – Чекай. Хто ж цей Віталій? Якийсь, мабуть, розбишака!

      – Ні, ясновладичний пане, він чернець-архимандрит.

      – Чернець та ще й архимандрит?! Пху! Непорядок який на землі. Не треба про нього, кажи про щось інше.

      – Ну, ось Шульгин… Цей панок мало з шкури не лізе та галасує, аби знівечити український народ та його мову. Він каже, що вкраїнська мова – не мова, а вигадки, «наречіє»…

      – Чекай. А сам же він хто такий буде? Мабуть, хозарин!

      – Ясновладичний пан помиляється. Він з діда-прадіда українець.

      – Українець?! Оце так штука!

      – Так, ясновладичний пане, українець.

      – Пху! Непорядок який на тім світі.

      – Він хоче, щоб…

      – Цур йому, пек!.. Не треба про нього. Кажи мені про щось інше, розумніше!..

      – Гаразд. Але ж майте на увазі, ясновладичний пане, що оцей самий Шульгин ввійшов було в спілку з Анатолієм та комісаром тимчасового правительства у Києві…

      – Досить! – грізно спинив мене він. – Не розказуй більше мені про таку гидоту! Не хочу я навіть і слухати тебе!

      І чоловік в короні витяг чопа з барила. В поставець забулькотів пинявий мед.

      Десь далеко, так, мовби по той бік брами, почувся знайомий мені жіночий голос:

      – Нема муки, нема хліба, нема цукру, нема солі, нема гасу, хазяїн з квартири випирає, я в «хвосту» ноги поодморожувала, а він спить, наче який цукровар, спи-ить!..

      Я здригнув і прокинувся. То був голос моєї дружини. Вона сиділа в їдальні й пила чай в «наглядку»…

      На горобинім герці

      – Ось і весна… Нарешті ми діждались її, Маріє Павловно. Правда?

      Молода білявка з світло-блакитними очима глянула на свого супровідника, нерішуче всміхнулась і спинила свій погляд на його стрункій постаті в студенчеськім убранні. Трішки подумавши, вона злегка схилила голову і тихо промовила:

      – Сядьмо… я втомилась.

      Вони підійшли до ослона, що стояв під старим осокором і сіли.

      В саду було