Рогнеда. Валентин Чемерис

Древньої Русі. І Рогволод був господарем, повелителем і владарем тієї золотої середини, і справді почувався князем. Навіть великим. І міг на інших ще й покрикувати, погрожуючи, на випадок чого, перекрити їм шлях із варяг у греки. А відтак був не лише впливовим, а й багатим.

      6

      «В історії кожного народу є чимало великих імен. І серед них чимало жіночих. Часом саме з жінки і починається історія нації. Колись у містечку Полоцьку княжив князь Рогволод, він був відважним і дужим правителем. У Рогволода було два сини і дочка. Дочку звали Рогнедою (що в перекладі зі скандинавської це ім’я означає: «та, що оберігається богами»). Вона була дуже гарною. Легенда стверджує, що полоцька князівна славилась своєю вродою. Та все ж не стільки краса Рогнеди, скільки політичні вигоди союзу з нею вабили в Полоцьк сватів із Києва та Новгорода» (з Інтернет-видання).

      Рогнеда Рогволодівна (давньоруське Рогьнеда або Рогньдь), також Горислава, в хрещенні Анастасія (близько 960 – близько 1000) – княгиня полоцька, дочка князя Рогволода, одна з дружин великого князя Київського Володимира Святославича, мати князя полоцького Ізяслава Володимировича – родоначальника династії Ізяславичів Полоцьких, великого князя Київського Ярослава Володимировича і першого князя волинського Всеволода Володимировича – згідно з «Повістю врем’яних літ».

      Жила в Полоцьку разом з батьком – князем Рогволодом і не названими в літописі по іменах матір’ю і братами. Що ж до їхнього батька і чоловіка, князя Рогволода, то сказано, що він «прийшов з-за моря і тримав владу свою в Полоцьку». А – з-за моря, виходить із Скандинавії? Ім’я Рогнеди теж деякі дослідники вважають скандинавським, і буцімто означає воно «ніжна владою, народжена для влади».

      Нині Рогніда – цілком українське, тільки й того, що запозичене зі староскандинавської. Зменшувальні форми: Рона, Ронка, Ронечка, Ронюся (це за словником-довідником «Власні імена людей», Київ, 1996).

      З цього приводу – принагідна оповідка з життя.

      Так от. Я вже не пригадую, який це був рік (я тоді ходив, здається, у п’ятий клас звичайної сільської школи), і я вперше почув до того незнайоме мені слівце «кредо». Ще гаразд не знаючи значення, раз по раз вживав його – до місця чи не до місця, аби лишень показати, що я знаю навіть таке, чого в нашому класі навіть відмінники не знають.

      А треба сказати, що саме тоді в нашому класі з’явилася новенька дівчина з незвичайним для наших полтавських країв ім’ям Рогнеда. Що воно означало – того, звісно ж, ніхто з нас, школярів, не відав. (Батька тієї дівчини перевели в наш колгосп агрономом, так та дівчина Рогнеда – чи Роня – й з’явилася в нашому селі і, зокрема, в моєму п’ятому «а» класі.)

      Незнане ім’я мене не злякало, ба, я навіть закохався у новеньку (я вже тоді постійно закохувався – про це в моїй повісті «Віталька + Галя, або Повість про перше кохання»).

      Оскільки я вже тоді писав щось таке, що називав його віршами і навіть оте «щось» подавав у стінну газету нашого класу, тож, маючи