Анна Київська – королева Франції. Валентин Чемерис

улюблениці з французьким королем.

      З давніх-давен сватання на Русі-Україні було справою значною і складалося з попередніх оглядин та заручин, коли старости вели неквапливу розмову з батьками нареченої, потім (якщо доходили згоди) – обмінювалися хлібом, далі – перев’язували нареченого хусткою, а старостів пов’язували рушниками. А вже за тим готували весільний коровай, вінки та інші весільні атрибути: свічки, весільне деревце-гільце, розплітали молодій косу.

      А потім було вінчання, обмін дарунками між двома родинами. І все це супроводжувалося гучним бенкетом, піснями, танцями тощо. І вже весільний поїзд з молодою вирушав до будинку молодого, і там тривало весілля – ще гучніше, з жартами та піснями. Молодих посипали житом та пшеницею, горіхами, насінням, цукерками – на знак достатку, родючості ниви, «плодючості» молодої. Обох освячували хлібом, обливали водою і що тільки з ними не витворяли! А потім з’єднували молодим руки, зв’язували їх рушником, аби вони отак разом, пліч-о-пліч ішли життям.

      Вінок з білого воску чи квітів, який був широко розповсюджений у стародавніх слов’ян, символізував молодість і незайманість. Фата – головний убір, легке покривало з серпанку чи мережива, що вільно опускалося до пояса, довга ошатна сукня символізувала сором’язливість та чистоту…

      Чи я в батька не кохана була?..

      …Ірина, як називав Ярослав свою дружину, шведську княгиню Інгігерду, вислухала князя про приїзд сватів (думка дочки нікого не цікавила, як вирішать батьки – так і буде). Розбудила дочку – був ранній ранок, а юна Анничка любила до сходу сонечка поніжитись в постелі. Дочка спершу нічого не збагнула, лиш невдоволено перепитала:

      – Ти чому мене розбудила так рано? Чи на Київ знову напали печеніги?

      – Які печеніги? Не згадуй всує цих грабіжників – цур їм, пек! Твій батько, а наш князь, так їх відколошкав, що вони й носа виткнути зі своїх степів бояться. А розбудила тебе тому, що в твоєму житті, донечко моя, назріває важлива подія…

      Анничка, не дослухавши, позіхнула, і голівка її впала на подушку.

      – Отакої! Гості вже в Києві, з далеких країв прибули, а вона… спати… Вставай! Відіспала ти своє.

      – Та що таке лучилося?

      – Посли приїхали…

      – У Київ до батька мого завжди посли приїздять, і це не привід, аби я вставала так рано. Не до мене вони приїхали.

      – Не до тебе, але за тобою, дівко.

      Анничка мало не прожогом схопилася.

      – Свати?

      – Атож. Вставай, та будемо тебе наряджати і сватам показувати.

      Засмутилась весела й досі безжурна Анничка, печаллю дівочою запечалилась, тихо-тихо заспівала:

      Чи я в батька не дитина була,

      Чи я в батька не кохана була?

      Взяли ж мене заміж дали

      І світ мені зав’язали —

      Така доля моя!

      Гірка доля моя!

      Співали тоді так усі дівчата на Русі, яких віддавали за нелюбів:

      Чи