Принц Каспіан. Клайв Льюїс

«Адже це чудово, що він гном, справжній гном, нарешті я бачу справжнього гнома!»

      – Що ж, бачу, ви нарешті здогадалися, – розвіяв залишки сумнівів Корнеліус. – Чи, точніше сказати, майже здогадалися. Бо я гном лише наполовину. У моїх жилах тече і людська кров, від матері. Після поразки у великій битві багато хто з гномів утік, аби потім змішатися з заморцями та до скону прикидатися людьми, збриваючи бороди та не показуючись на людях без взуття на високих підборах. Я один із тих гномів-напівкровок, і коли ще десь на землі залишилися справжні гноми, вони – закладаюся – безсумнівно нарекли б мене зрадником. Та ніколи за довгі віки не забували ми про наш народ та ті дні, коли Нарнія була вільною, а її мешканці – щасливими.

      – Мені так шкода, докторе! – палко скрикнув Каспіан. – Але… але ж не моя у тому провина.

      – Я вас і не звинувачую, мій любий принце. Я кажу це тому, що, по-перше, важко носити на серці ярмо спогадів, не маючи можливості поділитися ними з іншим, – моє старе серце береже ті спогади так давно, що воно б зупинилося, коли б я не поділився ними з вами. А по-друге, я сподіваюся, що коли-небудь, коли ви станете королем, ви допоможете нам, бо хоч ви й заморець, та ви на нашому боці, чи не так?

      – Так, так, звичайно, так! Але як я зможу вам допомогти? – запитав Каспіан.

      – По-перше, ви будете ласкаві до тих жалюгідних залишків мого народу, що ще залишилися на цій землі. А по-друге, ви зможете відшукати вчених магів і чарівників, що спробують пробудити поснулі дерева, якщо тільки вони не заснули навік. Ну, а по-третє, ви можете розіслати гінців і розвідників у найвіддаленіші куточки нарнійських земель, де, можливо, ще збереглися фавни і звірі, що вміють розмовляти, чи навіть мої нещасні родичі!

      – Невже ви думаєте, що є ще хтось живий?

      – Хтозна, хтозна… – гірко зітхнув доктор. – Іноді мені здається, що вже нікого не лишилося. Адже все своє життя я шукаю їхні сліди. Часом мені навіть ввижається, що я чую, як у горах б’ють барабани гномів, – так гноми сповіщають один одному важливі новини. А іноді, коли ніч заставала мене в лісі, у відблисках багаття серед дерев мені бачилися танці фавнів і сатирів, та, продравшись крізь ліс до заповітної галявини, я ніколи нікого там не знаходив… Нерідко я впадав у відчай, але щось невимовне раз за разом пробуджує в мені нові й нові надії. Хтозна… Хай там що, та я сподіваюся, що ви, мій принце, будете королем не гіршим за Пітера і принаймні не будете таким, як ваш дядько!

      – Тож усі ті розповіді про королів та королев і про Білу Чаклунку – теж правда? – не втримав здивованого вигуку Каспіан.

      – Аякже! Правління короля Пітера, короля Едмунда та королев Люсі та Сьюзан справедливо можна назвати золотою добою Нарнії. І нехай то було давно, та країна, як бачите, їх не забула.

      – Вони жили тут, у цьому замку?

      – Що ви, мій принце! Замок, що його король Міраз зве своїм, з’явився недавно. Його побудував ваш прапрадід. А сини Адама та доньки Єви, зведені на престол самим Асланом, жили далеко-далеко звідси, у замку під назвою Кейр-Паравель.