Свої… Чужі…. Людмила Когут

додаток вони, ніби навмисне, були оповиті п’янким і незвичним запахом свіжої деревини. Та найбільше, що вражало усіх присутніх: ні з чим незрівнянний небесний килим – темносиній, майже чорний, на якому, під пильним чергуванням яскравого молодого місяця, низько висіли великі золотаві зірки літнього нічного неба. Вони ніби підморгували танцюючим і додавали їм романтичності й наснаги, і пари знову й знову кружляли у вальсі під мелодійний плач саксафона, яким майстерно володів приїжджий міський музикант…

      А в проміжках між танцями місцеві співачки багатоголосо виводили свою улюблену:

      Очі синії-сині дала мати дівчині,

      А навіщо давала, та й не знала сама.

      А тепер цій дівчині через очі ті сині

      Ані вдень, ані вночі та й спокою нема.

      А нащо було, мати, очі сині давати?

      Очі сині самотні, мабуть, будуть навік.

      Очі сині та карі не підходять до пари,

      А від цього серденько тільки в’яне й болить.

      Не журися, дівчино, не журися, рибчино,

      Прийде в серце потіха, прийде радісний час,

      Поєднається серце з юним другом навіки,

      І заграє веселка у дівочих очах.

      Це було чудово… Але й воно минулось, мов казковий сон. Непомітно для всіх підкрався сумний момент прощання. Молодята розібрали весільні подарунки і поскладали в машину, щоб відвезти цей скарб на нову квартиру, у столицю. Мама молодого виносила з хати пуховий коц і подушки, які власноруч зробила бабуня. Сестри несли пакунки із простирадлами, рушниками та різним домашнім дріб’язком, який мама завчасно купила для свого сина у придане. Вона так обдаровувала його, ніби видавала заміж доньку, а не одружувала сина.

      Прощання в родині було напіввеселе, напівсумне. Молодь жартувала і сміялась, мама і бабуня плакали, а зажурений тато ходив за ними крок у крок і заспокоював їх обох. Нарешті молодята завели машину, з усіма розцілувались і щодуху поїхали у своє нове життя…

      Тато, мама і бабуня, добре розуміючи, що на сьогодні їхня головна роль уже зіграна, раз за разом важко зітхаючи, пішли відпочивати, молодше покоління залишилось у літній кухні і продовжувало святкування, тепер уже без головних героїв цієї події, і тішилось тим, що літо – чудова пора для весілля.

      Тридцять років тому…

      Був подібний лагідний день, Марія і Євген їхали до родини. Причин для поїздок у батьківські краї було більше ніж достатньо: хрестини, уродини, весілля, похорони, поминки… Того разу вони їхали з радістю: їх також запросили на весілля.

      …Два дні забави проминули у швидкій круговерті. У голові ще звучали голосні мелодії коломийок, а вони вже мусили повертатися до міста. Їхали завантажені, колеса машини аж прогиналися від ваги.

      Чого тільки не надавали «своїм містюхам» батьки і двоюрідні сестри, брати, тітки і вуйки: і різні смаколики з весілля, і сало та смалець зі шкварками, і бульбу та буряки з морквою, і самогон та безліч банок із капустою, огірками і помідорами