Римські цифри. Михайло Блехман

.

Хуліо Кортасар

      Якщо не ховати обличчя від зірочок, що пестять щоки, спустившись до тебе із застудженого неба, відчуваєш, що ти – не один. Точніше, не одинокий, навіть коли один. А зірочки тоді здаються пелюстками, які хтось обриває та й кидає сюди, донизу, і вони пестять тобі щоки ненав’язливо і нескінченно. І просять, примовляють:

      «Не відкладай пера, не закривай записника. Продовжуй».

      Це говорить вона, це її голосом звертаються до мене теплі, але змерзлі зірочки.

      Наполегливо заперечуючи негатив, вони погойдувалися у повільному леті так, аж здавалося – ніби то численні співбесідники похитували головами:

      «Те, що відбувалося тоді, відобразиться і в тому, що у тебе є нині, чого у тебе так багато… І стане тим, що іще обов’язково буде. Не бійся свого записника. Довірся йому. Папір терпить не все, чи ж тобі цього не знати, – але те, що хочеш довірити йому ти, він не терпітиме, а навпаки – оберігатиме».

      «А раптом я помилюся?…»

      Вони неначе посміхнулися:

      «Помилишся, якщо закриєш записника. Але ж не закриєш?»

      Вони підштовхують до мене чорнильницю:

      «Ось твоє улюблене фіолетове чорнило. Ось ручка, ще з тих часів, які ніколи не згадати, якщо якось раптом забути… Але ж ти не забув?…»

      Я узяв подарований мені записник зі стільця, який завжди стоїть біля узголів’я дивану. Умочив ручку в чорнило, підніс її до дзеркально чистої сторінки. І побачив там, в цьому дзеркалі, відображення того, про що збирався розповісти. І мені стало зовсім неважливо, чи будуть мене слухати. Набагато більше, незміримо важливіше – розповісти.

      Зваичайно ж, записника я не закрию.

      Інакше – дзеркало трісне. Інакше його нікому буде відремонтувати. Інакше не розповім того, про що не забув і не забуду.

      Звичайно ж, я не забув. Розповім усе так, як було, хай навіть усе було трішки й не так. Відображення тому і називають відображенням, бо воно всього лише схоже на оригінал. Навіть – якщо дуже схоже.

      Дорогі мені римські цифри допоможуть мені, вони обіцяли.

      Улюблене фіолетове чорнило і не менш улюблені дзеркальні сторінки не підведуть мене. І я намагатимуся не підвести їх і тих, про кого розповідатиму.

      Знаю, що не підведу.

      А важливіше, ніж знаю, – вірю.

      I

      Самуїл знову повернувся з медінституту трохи раніше: цього разу, звичайно, відмінили лекцію професора Каца.

      – Правильно поставлений діагноз, – казав професор Кац, – це на 90 відсотків позитивний результат. В інших 10-ти – медицина, тобто ми з вами, безсила. А неправильний діагноз – це на 90 відсотків негативний результат. Інші 10 припадають на величезний, незаслужений нами, але заслужений пацієнтом талан.

      – Цікаво, – Самуїл ледь не плюнув від розчарування, шпурляючи портфель і темпераментно роззуваючись, – лікування також відмінять? Може, і лікарні, і поліклініки? Тоді я їм також не знадоблюся? Заретушують нас разом з Кацем так, як учнів у шкільних підручниках примушували «ворогів» замальовувати, щоб і дурних прикладів не було.

      – Не виключено – усміхнувся Володимир Федорович. – Адже начальство має своє окремішне бачення.

      Марія Ісааківна вибухнула:

      – Прикуси язика, Петкевичу! Тебе нам тільки не вистачало!

      – Навіщо кусати? Може, краще перекусимо? – як завжди, примирливо запропонував Володимир Федорович. – Сьогодні відмінили заняття, завтра відмінять відміну. Не голодувати ж нам через них? А щоб відмінити лікарні – це ж як їм самим треба захворіти, і на який сказ?

      – Повиздихають усі! – рявкнув Самуїл.

      Кларі усе ж таки вдалося заспокоїти його – щоб Кларі не вдалося?

      – Боялися, що він когось із них отруїть, – зауважила вона. – А що ж іще залишається з таким-то прізвищем?! Воно для них – гірше будь-якого трійла. Коли вони його чують, облича стають схожими на недоїдений лимон.

      Самуїл погодився, що діагноз поставлено правильно.

      На комунальній кухні досмажувалися котлети і вже настоювався борщ. Самуїл поцілував Клару та Михайлика – «Привіт, рудий!» і пробурчав: «Наче всіх уже в дитинстві замалював був, але ж ні, залишилися ще на свою біду. І на мою також». Затим пішов мити руки. На щастя для сусідів, особливо для Стрєлкіної, яка любила митися на зло усім годинами, ванна кімната була вільною.

      Клара посміхнулася, помітивши непомітний, але такий реальний зв'язок між світлинами, які доводилося замальовувати в довоєнних шкільних підручниках, та відміненою лекцією професора Каца. Поставила Михайлика на підлогу. Неможна привчати дитину до рук – от тільки як самій відучитися?

      Вона намагалася, але це виявилося набагато складнішим, ніж вивчити латину та Римське право. Юридичний інститут вона закінчила відмінницею. Залишилося закінчити медінститут Самуїлові та одержати розподілення – усім трьом, звичайно.

      – І не вздумайте нікому нічого розповідати, Самуїле, – строго сказала Марія Ісааківна, коли