Страшенно голосно і неймовірно близько. Джонатан Сафран Фоер

чи я давав ключ поштарці. Я кивнув на знак згоди, бо раніше ніколи її не обманював. Я просто не мав на це причин.

      – Навіщо ти це зробив? – запитала мама, тож я відповів їй:

      – Стен. – А вона перепитала:

      – Хто?

      – Стен, наш швейцар. Іноді він бігає по каву, а я не хотів би пропустити жодної посилки, тож і подумав, що було б добре, якби Алісія…

      – Хто?

      – Алісія, поштарка. Якби вона мала ключі, то могла б заносити мої посилки одразу до нас додому.

      – Але ж я не дозволяю тобі роздавати ключі незнайомцям.

      – На щастя, Алісія не незнайомка.

      – У нашій квартирі багато цінних речей.

      – Я знаю. У нас багато чудових речей.

      – Ти ж знаєш, іноді люди видаються хорошими на перший погляд, проте це враження може бути хибним. А що, якби вона щось поцупила?

      – Вона цього ніколи не зробила б.

      – А якби зробила?

      – Але ж не зробила.

      – Що ж, а ключі від своєї квартири вона тобі дала?

      Мама, очевидно, дуже розлютилась на мене, хоч я і не розумів за що. Я ж не зробив нічого поганого. А якщо й зробив, то не знав, що саме було не так. І я точно зробив це ненавмисно.

      Про всяк випадок я пересунувся поближче до бабусі та запитав маму:

      – Навіщо мені ключі від її квартири?

      Вона розуміла, що я ще більше замикаюся в собі, а я розумів, що вона мене зовсім не любить. Я знав, що насправді, якби у нас був вибір, то вона б радше їхала на мій похорон. Я подивився на люк лімузина і уявив, яким був світ до появи стель. Мені раптом подумалось: чи є у печері стеля, чи насправді там немає нічого, окрім стелі?

      – Наступного разу порадься, будь ласка, зі мною, добре?

      – Не злися на мене, – попросив я, потім перехилився через бабусю і декілька разів розблокував і заблокував замок на дверях.

      – Я не злюсь на тебе, – відповіла мама.

      – Анітрохи?

      – Ні.

      – Ти все ще любиш мене?

      Чомусь мені здалось, що не варто було згадувати, що я зробив дублікати ключів для рознощика з «Піци-хат», для кур’єра зі служби доставки «UPS», а ще чудовим хлопцям із «Гринпісу», щоб вони могли залишати для мене статті про ламантинів та інших майже зниклих тварин, поки Стен п’є свою каву.

      – Я люблю тебе так, як ніколи раніше.

      – Мам?

      – Так?

      – Я хотів у тебе дещо запитати.

      – Питай.

      – Що ти там стискаєш у своїй сумці?

      Вона витягла руку і розтиснула кулак. Нічого.

      – Просто стискаю руку.

      Хоча тепер і не час для таких слів, проте сьогодні вона була напрочуд, просто неймовірно красивою. Я думав, як краще їй про це сказати, проте всі слова здавалися недоречними і невчасними. На ній був браслет, який я для неї зробив, і від цього я почувався на сто доларів. Я люблю робити для неї прикраси, бо це робить її щасливою, а робити маму щасливою – це ще один із моїх raisons d’être.

      Тепер усе інакше, а раніше я просто марив тим, щоб очолити нашу сімейну ювелірну справу. Тато щораз повторював мені, що я занадто розумний для торгівлі. Це здавалось мені нісенітницею, бо ж тато точно був значно