Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

еї не захистишся, а людська скорбота потребує надгробків: з пісковика, з мармуру, а коли почуття провини чи спадщина великі – навіть з коштовного чорного шведського граніту, полірованого з усіх боків. Осінь і весна – найсприятливіший час для торгівлі предметами скорботи: тоді помирає більше людей, ніж влітку і взимку; восени – тому, що сили засинають, а весною – тому, що вони прокидаються і спалюють ослабле тіло, як надто товстий ґніт надто тонку свічку. Так, принаймні, каже наш найкращий агент Ліберман, грабар міського кладовища, а кому ж про це знати, як не йому? Ліберманові вісімдесят років, він поховав понад десять тисяч покійників, за комісійні від продажу надмогильних пам’ятників купив собі над річкою будиночок з садком та заводдю на форель, і професія зробила його гірким п’яницею. Єдине, що він ненавидить, це міський крематорій, бо вважає його нечесним конкурентом. Ми теж не можемо його терпіти. Адже на урнах нічого не заробиш.

      Я дивлюсь на годинник. Незабаром обід, а сьогодні субота, тому треба кінчати. Я закриваю друкарську машинку, відношу за ширму ротатор «Престо», відсовую вбік взірці каменів і виймаю з фіксажу фотографії пам’ятників полеглим на війні та художніх надмогильних прикрас. Я не лише рекламіст, художник і бухгалтер фірми, а й уже понад рік – єдиний службовець контори.

      Я з насолодою виймаю з шухляди чорну бразильську сигару. Її дав мені вранці комівояжер Вюртемберзької фабрики металевих виробів, щоб потім накинути нам партію бронзових вінків; отже, сигара добра. Я шукаю сірники, але, як майже завжди, їх немає під рукою. На щастя, в грубці ще жевріє вугілля. Я скручую десятимаркову асигнацію і припалюю з грубки сигару. Власне, в кінці квітня вже немає потреби опалювати приміщення – все це вигадки мого хазяїна Ґеорґа Кроля. Він вважає, що коли людям, яких спіткало горе, доводиться платити гроші, то в теплій кімнаті вони роблять це охочіше, ніж у холодній. Скорбота – це вже й так своєрідне замороження душі, а коли в покупця ще й мерзнуть ноги, то годі й думати про те, що візьмеш з нього добрі гроші. А перед теплом ніщо не встоїть, навіть гаманець. Тому наша контора завжди жарко натоплена, і нашим агентам якнайсуворіше наказано ніколи не вкладати угод на кладовищі, в холодну погоду або в дощ, а тільки в теплій кімнаті і по змозі на повний шлунок. Скорбота, холод і голод – погані партнери в торгівлі.

      Я шпурляю в грубку рештки асигнації і випростовуюсь. У цю мить я чую, як у будинку напроти відчиняється вікно. Мені не треба виглядати, аби дізнатися, що там таке. Я обережно нахиляюсь над столом, ніби хочу щось зробити біля машинки, і крадькома зазираю в маленьке люстерко, поставлене так, щоб можна було стежити за вікном. Це, як завжди, Ліза – дружина різника Вацека. Вона щойно встала і тепер позіхає та потягується гола біля вікна. Вулиця стара, вузька, і ми можемо бачити Лізу, а вона – нас. Ліза тому й стоїть там, що знає про це. Раптом вона розтягує свій великий рот у широкій посмішці і показує на люстерко, яке помітили її яструбині очі. Сердитий, що спіймався на гарячому, я вдаю, ніби не бачу цього, і, пускаючи хмарки диму, відходжу од вікна. За хвильку я знов повертаюся. Ліза глузливо сміється. Я виглядаю у вікно, але не дивлюсь на неї, а вдаю, ніби киваю комусь на вулиці. Для більшої переконливості я ще й посилаю рукою поцілунок.

      Ліза клює на це. Їй кортить дізнатися, хто там, і вона вихиляється з вікна. Однак вулиця порожня. Тепер уже сміюся я. Ліза сердито тикає себе пальцем у лоб і зникає в кімнаті.

      Власне, я й сам не знаю, навіщо влаштовую цю комедію. Ліза – жінка, як кажуть, розкішна, і я знаю чимало людей, які охоче заплатили б кілька мільйонів, щоб кожного ранку бачити таку картину. Я теж залюбки дивлюся на неї, але мене дратує, що ця ледача жаба, яка тільки опівдні виповзає з ліжка, так безсоромно впевнена в своїй принадності, їй ніколи не спадає на думку, що не кожен так одразу й захоче переспати з нею. А втім, їй це зовсім байдуже. Вона стоїть собі біля вікна з чорною гривою, з зухвалим носом, водячи своїми білими, ніби з першокласного каррарського мармуру, грудьми, як нянька іграшкою перед немовлям. Якби в неї було під руками кілька повітряних куль, вона залюбки бавилась би ними. А оскільки вона гола, то бавиться своїми грудьми. Їй все одно. Ліза просто радіє, що живе, що чоловіки вмирають за нею. Потім вона забуває про це й жадібно накидається на сніданок. А різник Вацек тим часом забиває десь старі виснажені візницькі шкапи.

      Ліза з’являється знову. Вона приліпила собі вуса і страшенно задоволена своєю витівкою. Вона вітається по-військовому, і я вирішую, що Ліза безсоромно перекривляє нашого сусіда, відставного фельдфебеля Кнопфа, але тут раптом згадую, що єдине вікно із спальні Кнопфа виходить на подвір’я. А Ліза досить хитра і знає, що з сусідних будинків її не видно.

      Раптом, ніби десь прорвалась звукова перепона, задзвонили дзвони на церкві Божої Матері. Церква стоїть у кінці вулиці, й удари гримлять, наче падають до кімнати просто з неба. В ту ж мить я помічаю жовту, як диня, лисину свого хазяїна, що майнула повз вікно, яке виходить на подвір’я. Ліза, показавши язика, зачиняє вікно.

      – Щоденну спокусу святого Антонія знову подолано.

      Ґеорґу Кролю допіру минуло сорок років, але голова в нього блищить, як кегельбан у літньому ресторані Болля. Вона блищить, відколи я знаю Кроля, а знаю