Вероніка вирішує померти. Пауло Коельйо

Вероніка бачила, що багато людей, яких вона знала, розповідали про жахіття чужого життя з таким виглядом, ніби були дуже стурбовані й прагнули допомогти, але насправді знаходили втіху в стражданні інших, бо це вселяло їм віру в те, що вони щасливі, що життя було до них великодушним. Вероніка терпіти не могла таких людей. Вона не хотіла дати цьому хлопцеві жодного шансу скористатися зі свого становища, щоб приховати свої власні розчарування.

      Вона втупила в нього погляд. І всміхнулася.

      – Отже, я не зазнала невдачі.

      – Ні, – підтвердив він.

      Але він уже не втішався тим, що повідомив їй трагічну новину.

      Проте вночі вона відчувала страх. Одна справа – швидка дія пігулок, а інша – чекати смерті протягом п’ятьох днів або й цілий тиждень, після того як ти пережила стільки всього.

      У своєму житті Вероніка завжди чогось чекала: чекала, коли батько повернеться зі служби, чекала листа від коханця, який довго не приходив, чекала іспитів у кінці року або потяга, автобуса, телефонного дзвінка, вакацій, кінця свят. А тепер їй доведеться чекати смерті, яка прийде в призначений час.

      «Таке могло статися лише зі мною. За нормальних обставин люди помирають у той день, коли вони не чекають смерті».

      Їй треба вибратися звідси й роздобути нові пігулки. Якщо вона їх не знайде, то вона готова вистрибнути з вікна висотного будинку в Любляні: вона не хотіла б завдавати батькам зайвих страждань, але іншого виходу в неї не буде.

      Вона розглянулася навколо: усі ліжка були зайняті, люди спали, кілька з них гучно хропіли. Вікна були заґратовані. У кінці палати горіло тьмяне світло, наповнюючи все довкола дивними тінями й дозволяючи тримати приміщення під постійним наглядом. Біля світла сиділа санітарка й читала книжку.

      «Ці санітарки мають бути дуже культурними особами. Весь час вони читають якусь книжку».

      Ліжко Вероніки стояло найдалі від дверей – між нею та черговою було майже двадцять койок. Вона підвелася з великими труднощами – бо, якщо вірити лікареві, вона майже три тижні перебувала без руху. Санітарка підвела очі й побачила дівчину, яка наближалася до неї з пляшкою сироватки для переливання в руці.

      – Я хочу до туалету, – прошепотіла вона, намагаючись не розбудити інших пацієнток.

      Санітарка недбалим жестом показала їй на двері. Розум Вероніки швидко працював, шукаючи в усіх кутках вихід, пролом, можливість покинути цю будівлю. «Мені треба діяти швидко, поки вони думають, що я надто слабка».

      Вона уважно розглянулася навкруги. Туалет був комірчиною без дверей. Якби вона хотіла вийти звідти, їй би довелося схопити чергову й силоміць відібрати в неї ключ. Але для цього вона була надто слабка.

      – Це в’язниця? – запитала вона чергову, яка тепер покинула читати й стежила за її рухами.

      – Ні. Це притулок для божевільних.

      – Я не божевільна.

      Жінка засміялася.

      – Так усі тут кажуть.

      – Ну, гаразд. Тоді я божевільна. Але якими вони є, божевільні?

      Жінка сказала,