Дракон з Перкалабу. Марiанна Гончарова

та яскравим, як пташине пір’я, нездоровим, неживим клоччастим волоссям ледь відбилася. Грюкнула сердито дряхлими дверима. Увійшла в кімнату, не скинувши старих, сто разів клеєних-латаних кросівок. Зупинилася розгнівана, мовляв, чого кликали, – не те щоб хотіла цього, може, навіть, і не розуміла зовсім, не розуміла, що відбувається, але в останній свій подих дотягнулася-таки мати, звиваючись, прив’язана, дотяглася до руки блудної своєї доньки Авлентини, схопила міцно і притягнула з велетенською силою до себе, пригорнула всю до грудей і так, що Авлентина, не втримавшись, усім тілом звалилася на ліжницю до матері. І осьде Гутря захрипіла, зітхнула – і втихомирилась.

      Ну, а потім Авлентина і сама в гарячці билася багато днів – у безпам’ятстві лежала. Але нічого – мамчина тета її відпоїла. І на ноги вже піднялася інша, зовсім інша Авлентина. Рот підібганий, постаріла, але сильна, сувора і начебто мету в житті усвідомила. Головне – що з її поверненням лиха в горах додалося. І самотність її, яка раніше їй не заважала і давала їй свободу, тепер перетворилась на тягар.

      Кажуть, поставила вона собі за мету – знайти скарби опришків. І не тільки знайти саме ту печеру Довбуша, куди опришки золото й каміння заховали. Знайти – тільки початок її справи. А знайшовши, і закляття зняти, щоб увійти в схованку і золото привласнити. Опришки ці були гуцульськими повстанцями, дехто говорив, що звичайні грабіжники, які не хотіли на панів працювати, а хто розповідав, що Довбуш і його загони по всіх горах Карпатських від Буковини до Закарпаття були покровителями і заступниками бідних, тому що загарбане у польських панів враз нужденним гуцулам і роздавали. Але, видко, і себе не кривдили, тому схованки свої зробили в печерах. А радник їхній, старий єврейський знахар і чаклун Бен Алізер, що жив на Сокільському хребті, благий ребе, як усі його звали, закляття на таємні печери Довбуша і наклав. Ну, так кажуть люди, а там, хто його зна – є вони, ці печери, чи нема.

      Але ось Авлентина, Гутрина донька, бувало, на тиждень-два йшла в гори, шукала щось невідступно, вночі – люди бачили – танці голяка танцювала, курища розводила в різних кутах плаского і великого, як футбольне поле, каменю, навіть на Сокільський хребет сама піднімалася і на Мертве озеро не збоялася – ради питати опівночі. Як баби говорили – у господаря свого. Жага спопеляла її могуча й незборима – хотіла золота, хотіла знати, де є потаємні ті печери та як закляття з них зняти.

      Ну то добре. Про неї, про цю доньку Гутрі-босорки, тобто відьми, про цю, як у нас називають, босорниню – пізніше. Навіщо зараз? Поки не треба. Тільки от на вигляд вона – ця босорниня – ну нічого загадкового, звичайна жінка, яких багато. Звичайна така жінка. Тільки погляд вже дуже важкий – душу з тебе виймає і гнітючу тугу наганяє.

* * *

      Карпатські мольфари. І білі, і чорні.

      Усі вони – дощенту справжні: ті та інші. І спільне в них те, що без цього свого ремесла вони жити не можуть. Як без повітря. І, зрештою,