Етимологія крові. Анна Багряна

відкинула за плече косу з розв’язаною рожевою стрічкою.

      Про свою пригоду в церкві зі свічкою та про тривогу Степанида вирішила не говорити чоловікові. Дасть Бог, минеться.

      Після Великодня було весілля у донечки Василевого товариша. У Страхоліссі. Пішли всі разом. Степа почувалася там чужою, спілкуватися з ким не мала, добре хоч, що Ганя біля неї весь час крутилася – то зважала лише на донечку. Ні до молодих, ні до батьків, ні до гостей не мала діла. Тільки відчувала – тривога все глибше і глибше у душу її закрадається. Незрозуміла. Дика якась. Аж панічна – тривога.

      Почалися весняні клопоти, городні будні. Потім літо – збір врожаю, зимова тиша і знову – весна… Скільки не ходила до церкви – все те саме. Стрибає полум’я неспокійно, кіптяву чорну випускаючи, наганяючи жах якийсь…

      Не миналося.

      Але боялася розказати комусь. І аби не помітив ніхто тої чорноти, просто перестала у церкву ходити. Хай дивуються сусіди – нічого не казатиме. Її справа. Та і де ж той Бог? Немає ніякого Бога, просто вигадав хтось, аби гроші з людей на свічки та на відправи усякі збирати.

      Тільки тривога все спокою не давала…

      Відволікалася важкою працею у господарці, але в кінці дня недобрі думки знову оживали у ній, часом не давали заснути, катували, повільно знищували її. Степанида змарніла на лиці, схудла, чолом почали проступати все глибші зморшки, а у волоссі з’являтися перші сивини. Старіла на очах.

      Василь раптом змінився теж. Став мовчазним і дратівливим. Почав зникати десь і повертався пізно – сам не свій, нічого не пояснюючи. То до чарки зазирав без приводу, то без причини накидався на жінку й на доньку, лаючись, на чому світ стоїть… Аж одного разу почав щосили лупцювати Степаниду, не шкодуючи їй стусанів – наче звір страшний у його шкуру вселився. Перелякана Ганя побігла кликати сусідів, і якби ті не нагодилися вчасно, Степа б уже віддала Богові душу.

      Від того часу жінка так захворіла, що перестала виходити з хати. Усе стогнала глухо, лежачи на ліжку, бо говорити не мала сил.

      Ганя, як лишень могла, доглядала за мамою, носила з криниці свіжу воду, варила трави і каші, поїла, годувала, обмивала її, прала сорочки і допомагала переодягатися у чисте. Василь, коли з’являвся у хаті, лише зиркав на них обох вовчим поглядом – аж блищали від злості зіниці – і мовчки виходив – так, наче його тут уже нічого не стосувалося.

      Більшість односельців почали оминати їхню хату. Лише тим, котрі щиро за Ганю переживали, не страшно було навідуватися до Босенків. Одним з таких був Микола – церковний дяк, уже сивий дядько.

      Померла Степанида одразу по Зелених святах. Вмирала на очах у доньки. Останні сили зібрала – щоб заговорити нарешті. Глухим, здавленим голосом ледве вимовила:

      – Півмісяці… свої… бережи, доню. Це ж тобі – на щасливу долю… не знімай їх…

      – Ніколи, мамо. Обіцяю, що ніколи їх не зніму, – Ганя відпустила мамині гарячі долоні, щоб доторкнутися до золотих півмісяців на вухах і переконатися: нікуди не зникли. Стисла міцно кульчики,