Захід сонця вручну. Петро Ящук

клаптях паперу малювала портрети доярок, їздових і тут же ті малюнки роздавала. Вони її полюбили за простоту, за волю боротися зі своєю бідою, за доброту.

      Святослав, дивлячись, як вибивається з сили дружина, згадував, як ще не так давно його розум і руки видавали на заводі унікальні цінні речі, котрим не було аналогів у світі, а сьогодні він сохне, чорніє, але не розкисає. Серце не давало фізично працювати, заходилось перебоями, а його голова стала нікому не потрібною. А як іншим? Його знайомий п’ятидесятилітній конструктор вертикального зльоту бойових літаків для військовоморської авіації Союзу став замісником бізнесмена у фірмі з шести осіб по перепродажу базарного барахла. Воістину мудрість мудрих цього світу посміяна: ледачі нездари із кримінальним натхненням і досвідом стали злодіями-владоможцями наверху і викинули всі таланти на смітник, щоб очі не кололи своїм розумом.

      Все зупинилось, все перевернулось. Безтолоч їздить на Гаваї, – інтелігенти риються біля ящиків з сміттям. Господи! Звідки ця напасть на райську, найбагатішу своїми чорноземами країну в світі?!

      Працюючи дояркою більше півроку завжди спітнілою, перегрітою на протягах, Людмила застудила бронхи. Злягла в лікарню, через брак грошей на ліки, недолікувалась, вийшла на роботу. Не минуло і місяця, як дістала запалення легенів, на яке нашарувалися бронхоспазми, які перейшли в справжню ядуху з класичними її нападами: важким диханням зі свистом, кашлем, посинінням. Недолікувалась знову. Вийшла на роботу. В третій раз її напівживу швидка допомога забрала просто з ферми і завезла в райлікарню О-га. Більше дояркою працювати вже не змогла. Єдиний дохід сім’ї закрився, прихлопнувся, як віко домовини на цвинтарі.

      З’явився час, якого так вічно не вистачало. З’явився час розглянутись навколо. Людмила побачила якусь незвичайність в синові: блискучі очі, незвично швидкі рухи, галопуюча поверхнева мова. Спочатку кілька днів не могла збагнути, що це в синові з’явилось, хоч зраділа, що його замкнутість пройшла, що він виходить в місто, що начебто в нього з’явилися друзі. Але туман швидко розсіявся, і Людмила вжахнулася відчуттю поразки-ров’язки. А подих трагедії накочувався невтримно, наче ніч, хоч у тих подіях тільки вечоріло за несусвітньою працею, за несусвітніми клопотами залишитися на плаву виживання. Увертюра трагедії закінчилась, трагедія розпочиналась.

      А по брехунцеві вистрибував, безпардонний реп, здавалось, розрепав усі людські долі. Реклама біснувалась: купіть оптом, купіть вроздріб, купіть, купіть… Купіть Беріша, купіть Бітнера, купіть мультітабс! Якої тільки холери не пропонують перемученому українському народові: від затички до… до кляпа в рот, щоб конали беззвучно.

      Хтось із знайомих, зайшовши, залишив купу київських газет. Людмила механічно гортала мерзоту людського падіння. На кожній сторінці глузування з усього людського і возвеличення інстинктів до рівня чотирилапих. Глузування з віри, з любови, розпаношилась порнографія, якій не вистачило