Захід сонця вручну. Петро Ящук

комірцем вона віддавала перевагу ще з шкільних років; то було зі смаком, і з розумом, то було їй до лиця і до постави. Все в Людмилі притягувало і грішних, і святих. Вона мала не частий дар терпіння вислуховувати людей до кінця, – не мовивши слова, бути цікавим співбесідником кожного мовця, трансформуючи виразом свого обличчя чужу мову у співбесіду.

      Народилась Людмила в Ржищеві на Дніпрі, звідки й українська літературна берегиня Ліна Костенко. Батько Людмили був військовим з вищого офіцерства, поза службою – художником-аматором, мати – домогосподарка із своєрідним вольовим характером, готова відстоювати правду ущемленого в будь-якій ситуації вперто, але тактовно.

      З’явилась Людмила на моєму обрії в кінці першого класу одинадцятирічного шкільного марафону. З цього часу ми по-сусідськи разом росли, разом вчились в одному класі однієї школи, а далі – в столичному Києві: я – в медінституті, вона – в сільськогосподарській академії на агрофаці. Щоб не опускатись до банальностей зеленої дитячої ще неполовіючої пори Людмили, то тільки один епізод. Літня злива, від громовиці закладає у вухах, спалахи блискавок оперізують розверзле небо, а Людмила – в одних трусиках, із піднятими вгору рученятами вистрибує по калюжах із радісною пісенькою: «Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику…» Вона раділа, вона через радість сприймала життя, то було притаманним пульсації її серця.

      З ранніх школярських літ я віршував, маючи в Людмилі благодатного слухача. Батьки мені приповіли: з віршів хліба не будеш їсти. То я із тими віршами замкнувся від світу, в яке мала вікно тільки Людмила. Це так начебто рідні заглянули у перебудову, бо в Союзі ще й багато хто з тих віршів їли хліб.

      А Людмила малювала, перехопивши задатки від батька, і у відповідь ділилася своїм витвором зі мною. Але, попри фантазійність і мрійливість, ми обоє дуже серйозно ставились до перспективи реалізації своїх маленьких талантів. Більш всього моїй маленькій подрузі вдавалось малювання людської кисті, людської руки до середини плеча. І ще, Людмилу періодично затоплювала повінь малювання сон-трави, цієї не крикливої красою, але дуже ніжної, дуже рідної, що не густо трапляється, квіточки. Як тільки не тримали фіолетово-синьо-жовту сон-траву людські руки! Але понад усе – руки: звичайні незвичайні людські руки – руки радості, руки смутку, горя, відчаю, руки втоми, праці, руки любови, і руки агресії, руки ненависти… руки смерти… Руки, людські руки, які вміють все – не вміють тільки лукавити… але тепер, то вже розумію, що демонкратія обліпила і руки багном лукавства липкого, як смола, пітливого до нудоти від забугорних парфумів, багном хамства обліпила кожнодення людське, уподібнюючи нас чотирилапим. У ділах рук наших ми є самі собою, по ділах наших судять про нас, як і діла наші судять і судитимуть нас.

      Людмилина домовленість з Миронівською та Одеською науково-дослідними станціями щодо апробації нових сортів пшениці, а пізніше – їх районування, для керівництва