Захід сонця вручну. Петро Ящук

ледве не коштувало життя сімом солдатам того бетеера. Миколу витягли з бетеера, вмостили на плащпалатку, а на привалі його відправили а медчастину. Отут доля почала на повному серйозі вчити-проучати Миколу Густоліса.

      В Саратові знаходився профільний хірургічний госпіталь для вищого армійського офіцерства. Миколу Густоліса, не гаючи часу, переправили в той госпіталь. Все плече і верхня права частина грудної клітки вкрилася загрозливими синьо-чорними смугами на темно-вишневому тлі. Шкіра була глибоко подряпана в тому місці. Хірург – майор медичної служби, зразу ж діагностував грізну небезпеку: перелом ключиці, газова гангрена. Микола знав, що гангрена – то відрізають, а незрозуміле «газова» застрягло тромбом в розумі, додавшипсихологічних мук. Консультував начальник госпіталю, полковник медслужби, який пройшов війну з не одною тисячею хірургічних операцій. Майор наполягав на ампутації руки, полковник звернувся до Густоліса: «Как будєм?» Хлопець навідріз відмовився від необхідності ампутації, розуміючи, що він буде глибоким калікою мало кому потрібним у цьому світі виживання. «Я проти ампутації руки. Краще – смерть або виживу з рукою». Інтуїція підказала вибір, і молоде, треноване тіло пішло долиною смертельної тіні. Тільки в пам’яті трималися останні дідуня Гілька слова: «Миколко, лишень ти можеш перервати лініюпрокляття над нашим родом. Миколко, зупини поразку».

      На Миколу не один раз налягало: гангрена – це або відрізають, або кінець. На всьому протязі боротьби хірургів за життя Миколи солдата домучувало незрозуміле «газова». Коли лікар пальпував пошкоджене плече, то під його пальцями Миколі чувся хруст ніби снігу, але біль заливав це відчуття.

      Микола то відповів хірургам госпіталю, майорові і полковникові, що він вибирає смерть супроти ампутації руки, але мало залежить в армії від солдата. Майор гаркавої фізіономії вилаявся і відмовився займатись цим солдатом, а полковникові кинув: «А ти, как хочєшь». Полковник задумався, а потім серйозно, відповідально зронив: «Попробую». Чотири місяців провалявся солдат Густоліс у Саратовському госпіталі для вищого офіцерства.

      Перші два місяці Миколі, не те слово, що було важко. Температура захлинала свідомість. По чорно-синіх смугах були зроблені глибокі розрізи шкіри і підшкірної тканини – і глибше. Хірург-полковник кожен день по кілька разів товстелезною голкою проколював чорно-сині ділянки плеча, відтягував якусь темну кров’янисту масу і вводив туди ліки. Миколине госпітальне життя, без перебільшення, було ходою через долину смерті.

      В цьому мареві жахів контактом з позапалатним життям для Миколи були кількаразові провідини його солдатом-земляком Миколою Хоменком, якому, тільки винятково давали для цього звільнення. Клаптиком сонця у холодній воді для Густоліса було добре серце молодої палатної медсестри-жидівки, яка з великим теплом і співчуттям виконувала всі призначені лікарем для нього маніпуляції і процедури. Світлом цих трьох душ,