Сповідь відьом. Тінь ночі. Дебора Гаркнесс

я не мала жодного шансу скористатися цим новонабутим знанням. Щойно ми з Метью увійшли до великої зали, як на ноги скочив довготелесий молодик у заляпаному багнюкою шкіряному коричневому вбранні мандрівника і завзято почав із нами вітатися. Його широке обличчя оживилося запитальним виразом, важкі попелясті повіки здивовано злетіли до лоба, на якому чітко виднівся так званий «виступ вдівця».

      – Привіт, Холе, – сказав Метью і посміхнувся з поблажливою фамільярністю старшого брата. Та граф проігнорував свого старого приятеля і натомість рушив до мене.

      – Зд-д-д-растуйте, господине Ройдон. – Низький бас графа був позбавлений тональності, і в ньому майже не чулося ані сліду модуляцій чи акценту. Перед тим як ми зійшли донизу, Метью пояснив мені, що Генрі глухуватий і затинається ще з дитинства. Однак він досить вправно читав по губах. Із ним я могла розмовляти і при цьому не почуватися ніяково.

      – Бачу, Кіт знову мене випередив, – докірливо посміхнувся Метью. – А я сподівався сам тобі про це сказати.

      – Та яка різниця, хто першим принесе радісну звістку, – сказав лорд Нортумберлендський і вклонився. – Дякую вам за гостинність, пані господине, і вибачаюся, що доводиться знайомитися за таких обставин. Це добре, що вам випало так рано зіткнутися з приятелями вашого чоловіка. Нам слід було поїхати геть, щойно ми дізналися про ваш приїзд, і зупинитися в заїжджому дворі. Це було б цілком доречно.

      – Вам тут завжди раді, мій володарю.

      У цей момент мені треба було зробити реверанс, але з важкими чорними спідницями впоратися було дуже непросто, а корсет був затягнутий так туго, що мені не вдалося зігнутися в талії. Я поставила ноги так, щоб зробити хоч якусь подобу шанобливого жесту, але заточилася, і коліна мої підігнулися. Та велика й дужа рука з товстими пальцями миттєво випросталася і допомогла мені втримати рівновагу.

      – Називайте мене просто Генрі, пані. Усі інші кличуть мене Хол, тому ім’я, яким мене нарекли при народженні, вважається досить-таки формальним. – Як більшість людей із вадами слуху, граф навмисне говорив тихим голосом. Відпустивши мене, він зосередив свою увагу на Метью. – Чому без бороди, Мете? Ти що, хворів?

      – Та так, легка пропасниця, тільки й того. Одруження допомогло мені швидко видужати. А куди поділися інші? – спитав Метью, озирнувшись і шукаючи поглядом Кіта, Джорджа й Тома.

      При денному світлі велика зала Старої Хижки виглядала інакше. Я бачила її тільки ввечері та вночі, але цього ранку важкі стінні панелі виявилися віконницями, і всі вони були розчинені. Це надавало приміщенню сяючої легкості, попри велетенський камін під дальньою стіною. Цей камін був прикрашений уламками середньовічної цегляної кладки, яку Метью, напевне, взяв з монастиря, що колись стояв на цьому самому місці – затерте обличчя якогось святого, гербовий щит та готичний чотирилисник.

      – Діано! – Голос Метью відірвав мене від споглядання кімнати і її обстановки. – Хол каже, що решта