Пригоди барона Мюнхгаузена. Рудольф Эрих Распе

А за хвилю мій лакей Іван голосно кликав мене до роздягальні:

      – Пане бароне, прошу вас сюди, тут ваша шуба сказилася!

      Прибігаю я до роздягальні – а там таке коїться: повсюди валяється моє подерте на клапті вбрання. Слуга таки не помилився – моя улюблена шуба зі шкури полярних лисиць просто знавісніла. Певно, стала-таки жертвою собацюри, от і сказилася. Тож тепер простісінько на наших очах вона накинулася на мій новий парадний камзол, почала немилосердно тріпати його, топтати, возити ним по підлозі, не шкодуючи ні оксамиту, ані золотого гаптування! Озвірілу шубу ледь удалося вгамувати добрим кийком, після чого у моїх покоях нарешті оселився спокій.

      Пригода третя

      Як бачите, панове, моє життя не раз висіло на волосині. А рятувало мене з тих смертельних халеп сліпе щастя, яким я вмів учасно скористатися завдяки власній хоробрості й сильному духу. Щасливий випадок – це та умова, що гарантує успіх мисливцям, воїнам і мореплавцям. Одначе сподіватися у кожній ситуації на свою щасливу зірку, відвагу та спритність, нехтуючи мудрі розрахунки, підготовку чи кошти, потрібні для успіху справи, може тільки зовсім безголовий та необережний мисливець, адмірал або генерал. От мене, наприклад, важко звинуватити у недбальстві. Можу гордо заявити, що за відбірність моїх коней, мисливських собак, вогнепальної та холодної зброї, а також за майстерне володіння нею я давно маю якнайкращу репутацію серед знавців справи.

      Ні в лісі, ані у полі не було кращих за мене звіроловів – так досконало опанував я всі види цієї шляхетної забави. Не описуватиму вам у деталях моїх стаєнь, псарень, домашнього арсеналу. Нехай вихваляються такими речами блазні-дармограї з дворянським званням, одержимі кіньми, псами й полюванням. Мушу, однак, розповісти про двох собак, віддану службу яких я досі згадую з величезною вдячністю.

      Одна з них, вижлиця, називалася Діанка – навдивовижу розумна, чуйна, невтомна тварина. Мені заздрили всі, хто її бачив. Із нею можна було полювати і вдень, і вночі. Коли сутеніло, я вішав їй на хвіст запаленого ліхтаря, і нічне полювання вдавалося нам іще ліпше за денне.

      Якось після нашого вінчання дружина висловила бажання супроводжувати мене на полюванні. Я поїхав уперед вистежувати дичину, і незабаром моя вижлиця зупинилася перед величезною зграєю куріпок. Я вирішив почекати на баронесу, котра також їхала верхи в супроводі поручника мого полку і грума. Та час минав, а їх усе не було. Стурбований такою тривалою відсутністю, я повернув назад і приблизно на середині шляху несподівано почув протяжні жалісні крики. Здавалося, що вони лунали десь поблизу, хоча довкруги я не бачив жодної душі.

      Я зіскочив із коня та припав вухом до землі, і тут не тільки переконався, що стогони чути з-під землі, а й навіть упізнав при цьому голоси моєї дружини та її супутників. Ураз я помітив вирву на кам’яновугільних копальнях, які чорніли неподалік. Усе стало зрозуміло: баронеса, поручник та грум провалилися у глибоку шахту. Спрямувавши коня до кар’єру,