Горить свiча. Володимир Малик

на світі, про яку він – хочеш не хочеш – та й згадує: Янка! Ось до кого тягнеться його серце! Ось чиї оченята сняться йому в парубоцьких снах!

      Янка!

      Гм, Янка! Бояришня Янка! Вередливе, пустотливе дівча!

      Він гірко усміхнувся своїм думкам.

      Ну навіщо ти думаєш про неї, Добрине? Навіщо згадуєш її? Хіба не розумієш, що тобі до неї – як до сонця? Смерд – і бояришня! Монгольський богол – і донька воєводи київського! Хіба ці поняття сумісні? Забудь про неї думати, як і про Милану!

      Тим часом ряджені їхали по селу. Зупинялися там, де просила котра-небудь із дівчат. Тоді вона йшла до хати і виносила макітру млинців. Всі оточували її, хапали ті млинці – і знову сміх, галас, веселощі. Гули бубни, гули гуслі. Танцювали ряджені – у вивернутих вовною назовні кожухах, з розмальованими обличчями, схожі на диких звірів, чортів, відьом та русалок.

      Потім коні мчали далі, і в їхніх гривах розвівалися на вітрі барвисті стрічки, і над селом лунав дзвінкий дівочий сміх та парубоцький жарт.

      Хтось надумав:

      – А давайте поїдемо за село! У поле! В ліс!

      Інший порадив:

      – На Ірпінь! З горбів покатаємося!

      Це сподобалося всім.

      – Поїдемо! Поїдемо!

      До них пристало ще кілька саней – з інших кутків, і чимала валка ряджених вихопилася за коворот[48] – помчала по наїждженій дорозі мимо кладовища до високого пагорба, що круто спускався до річки, а з другого боку – до яру.

      Тут хлопці повипрягали коней, повитягали з саней дишлі.

      – Сідайте! Хто не боїться перевернутися – до мене!

      Добриня теж випряг коня, прив’язав до груші. Сани притягнув на край кручі, сам сів попереду, щоб правувати ними. Біля нього притулилася, принишкла Росиця, а за ними вмостилися хлопці й дівчата. Хтось підштовхнув ззаду – і сани, набираючи швидкості, завихрюючи за собою пухкий сніг, помчали з гори.

      Було весело. Швидка їзда захоплювала. Обличчя розпаленіли, з уст зривався сміх і спів. Потім дівчата від страху почали попискувати, тулитися до парубків, та Добриня керував вправно, не перекинувся, не заїхав у замет, а з гуркотом перемахнув по льоду річку і зупинився далеко посеред засніженого лугу.

      – Приїхали! А тепер, хлопці, тягніть сани нагору!

      Хлопці, мов молоді лошаки, швидко потягнули назад, а Добриня на правах господаря йшов з дівчатами по їхньому сліду і підганяв:

      – Но! Соб! Гаття!

      Росиця не відставала від нього, і її щасливі очі сяяли радістю. Бо хіба ж багато для щастя треба? Ласкавий погляд коханого – і ти вже на сьомому небі!

      Назустріч їм з гори раптом ринуло щось волохате, страшне, все в снігу. Кумельгом покотилося прямо на дівчат.

      – Р-р-р!..

      Дівчата заверещали, сипонули врозтіч.

      – Ой людоньки-и!..

      Страховисько підвелося на ноги – з відкинутої назад ведмежої голови висунулася чорна чуприна Кузьми. Він реготав – аж заливався.

      Дівчата накинулися на нього з кулаками, почали штовхати під

48

Коворот – ворота при виїзді з села, нинішній шлагбаум.