Жерміналь. Еміль Золя

Вона мовчала; Етьєн тільки відчував тепло її тіла, що зогрівало його. Нарешті кліть зупинилася. Почувши, що вона пролетіла п’ятсот п’ятдесят чотири метри рівно за одну хвилину, Етьєн безмірно здивувався. Від почуття, що кліть спинилася, що під ногами в нього знову твердий грунт, йому відразу мов світ розв’язався, і він весело спитав Катріну, звертаючись до неї на «ти»:

      – Що там у тебе під шкірою, що ти такий теплий?.. Я почуваю твій лікоть ще й досі в себе в животі.

      Дівчина зареготалась і собі. Ну, та й дурний же він; невже ще й досі вважає її за хлопця? Полуда йому на очі сіла, чи що?

      – Мій лікоть, напевно, у тебе в оці, – відповіла вона серед вибуху загального реготу, що дуже здивував Етьєна, але нічого йому не пояснив.

      Шахтарі вийшли з кліті й подалися через простору, видовбану в землі залу з темним кам’яним склепінням, освітлену трьома яскравими лампами. Вантажники похапцем котили повні вагонетки по чавуновій підлозі. Від сирих стін тхнуло льохом; з сусідньої стайні часом вривався струмінь парного, прілого повітря. В глибині чорніли роззявлені пащі чотирьох бічних галерей.

      – Сюди, – звернувся до Етьєна Мае. – Ви ще не на місці, нам ще треба пройти два кілометри з гаком.

      Групи робітників розходились у різні боки, зникали в глибині цих чорних дірок. Кільканадцять вуглекопів подалися ліворуч; Етьєн ішов останній за Мае, а Катріна, Захарі та Левак попереду. Вони все йшли та йшли, один за одним, мовчки, все далі й далі, поблискуючи тьмяними вогниками своїх лампочок. Етьєн спотикався на кожнім кроці й чіплявся черевиками за рейки. Незабаром він почав стурбовано прислухатися: здалеку, десь із глибини, стугоніло щось, мов із надр землі насовувалася на них буря. Може, це був землетрус, і важенний шар землі, що відділяє їх від поверхні, розчавить їх своєю масою? Нараз із темряви виринула пляма світла, і штрек здригнувся; шахтарі притиснулися щільно до стіни; повз них повагом пройшов дебелий білий кінь, тягнучи за собою цілу валку вагонеток. На передній з віжками в руках сидів Бебер; позаду, підпираючи останню вагонетку, біг босоніж Жанлен.

      Валка проїхала, і шахтарі рушили. Трохи далі на перехресті виринули дві нові галереї; тут їхній гурт знову поділився; вуглекопи розходилися потроху по всіх закутках шахти. Від цього місця почали зустрічатися дерев’яні підпірки; дубові крокви й стовпи підпирали стелю; стіни крихкої породи були обшиті дошками, а крізь щілини поблискувала слюда та червоніли бурі маси пісковика. Валки порожніх і навантажених вагонеток ненастанно виринали з темряви, з гуркотом проходили повз них, наганяли одна одну, зустрічалися й знову зникали в темряві; коні сунули повз них, мов примари. Трохи далі шлях роздвоювався; здавалося, тут задрімала чорна гадюка, – то спинилася валка; кінь сопів, він зовсім злився з темрявою, і тулуб його здавався брилою, що впала із стелі. Раз у раз відчинялися й повільно зачинялися вентиляційні двері. Дедалі галерея вужчала, нерівна стеля нависала щоразу нижче, і треба було нахилятися, щоб не покалічити голову.

      Етьєн боляче