Название | Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця |
---|---|
Автор произведения | Олександр Ільченко |
Жанр | Историческая литература |
Серия | Історія України в романах |
Издательство | Историческая литература |
Год выпуска | 2009 |
isbn | 966-03-4848-7, 978-966-03-4848-6 |
А сам Демид Купа мчав іще на знавіснілому коні, якому світ закрили запорозькі шаровари.
Зацний пан уже й знесилів од усього того, що з ним сталось.
Він уже й не думав ні про що.
Єдина мисль, яка ще жевріла в свідомості обозного, була злостива думка про криваву мсту, про того проклятущого байдебуру, що так з нього посміявся.
«І чорт його приніс на мою голову…»
32
– Чорт мене приніс? – перепитав Козак Мамай, зненацька виникши на куцому тарпані невідь-звідки й наче підслухавши думки обозного. – Не чорт, а сто чортів! Стонадцять чортів! Сто кіп чортів! – і запитав: – Ти щось хотів мені сказати, пане Купо?
– Ні… нічого, – ледве промимрив той і замалим не впав, бо його кінь, почувши дух тарпана, дикого свого родича, шарахнув геть і зосліпу мало не шубовснув у якесь степове озерце. – Нічого я сказати не хотів!
– То прощавай.
I Мамай, торкнувши чоботом свого дикуна, хотів уже був повернути його вихилясту шию в той бік, куди лежала путь на місто Мирослав, коли Пампущин зашароварений коняга оступився в те степове озерце, аж бризки мулу розлетілись, але не втоп, бо сливе не було води.
Сліпий коняга бабрався в багнюці, а Пампушка, хоч і видів добре, вилізти з болота не міг, і здавалось йому, що вони вже тонуть, і обозний став просити Козака о поміч.
А коли Мамай, витягши його з конем на сухе, хотів був рушити далі, пан Купа сказав:
– Спасибі тобі, пане-брате, за твою поміч, за твою ласку, за твою…
– Покури й мені ладаном! Ну? Даєш на здогад, щоб я тебе зсадив з коня? То-то ж ти й чемний такий. Еге?
І наш Козак Мамай, роздерши на клапті шаровари пана Купи, визволив йому ноги з золотих стремен, звільнив од кармазинових пут і коняку його, що тут же чкурнув чимдуж світ заочі, немов сказився.
Пан полковий обозний – без штанів, у самих клаптях, що лишилися після черкески й жупана, – тупцяв на місці, розминаючи ноги й добуваючи сил, щоб рушити на пошуки валки, голубого ридвана й своєї безпутної жони.
Поглядаючи на череп'яний квітчастий баклаг з горілкою, що висів при поясі в Мамая, пан Купа зважився-таки попросити в нього бодай каламарчик горілки і вже й рота роззявив, але Мамай сказав:
– Ходи здоров! – і, своїм чортячим сміхом задзвенівши, знову раптом зник.
Немовби й не було його тут. Як лизень злизав Козака.
Ніби його, чортолупа анахтемського, самого чорти на бубон ухопили.
Оті самісінькі стонадцять кіп чортів, що носили його по всій Україні протягом незліченної рахуби років, оті сто копанок чортів, котрі носять його по нашій вільній землі й тепер, сьогодні, зараз, котрі носитимуть його між нами й завжди, невмираку-невмирайла, поки живі є