Ордер на любов (збірник). Валентин Чемерис

радуватися ясному дню і теплому сонечку в небі – раз бо на світі живеш… Ображено надувши вишневі губи, Соломія виходить, війнувши дорідними стегнами. Савка схоплюється й бігає з одного кутка в інший. І знову падає на неприбрану, зіжмакану постіль. Отак насміятися з нього! Отак круг пальця його обвели! Заварив Тарас кашу і зник. Та біс із тобою, зникай! Але ж і дочку прихопив… Насміявся з нього, осавула! Якийсь збіглий хлоп! Посполитий, найманий молодик, га?! Ще й Оксана підпряглася… Ех, Оксано, Оксано!.. Хіба я тобі був поганим батьком. Чи що шкодував для тебе? А ти мені під дихало! І сама щезла.

      Усе ще переймався минулою прикрістю, коли не знайшовши дочки, мусив вибачатися перед самарськими сватами. Шапку перед ними знімати. Вони про куницю заспівали, а куниця й драла дала! Це ж треба? Отаке рідна дочка з рідним батьком утнула! Свати так розгнівалися, що почали кричати… Це, мовляв, насмішка над ними!.. Це гірше… гірше гарбуза! Репетували, що він, Савка, нікудишній батько, якщо рідній дочці не може ладу дати, коли вона з розбійниками втекла. Га? Та яка вона… дівчина? Може, вона… гуляща? На дідька їм така й здалася!.. Хряпнули дверима, покульбачили коней і ґвалтом подалися в свою паланку. Тепер з мрією породичатися із самарським полковником доведеться розпрощатися. І це рідна дочка такого батькові гостинчика підсунула! А така ж була… тиха, соромлива. А воно… Недарма ж кажуть, що в тихому болоті чорти водяться…

      Знову схоплюється, набиває люльку тютюном, довго викрешує вогню. Пару разів ударив кресалом не по губці, а по пальцю, лайнувся, сунув пальця до рота. А люльку спересердя було пошпурив геть, а тоді рачкуючи, шукав її під ліжником і знову набивав тютюном та викрешував вогню і жадібно смоктав гіркий дим… А Тарас… Такий вірний був табунник, працьовитий, надійний. А що втнув? Відьмак! Не інакше. От і заманив дочку. Ману на неї напустив, зачарував її, тому й побігла за ним на край світу. Чи ж хоч жива? Чи не втопив її бува той відьмак?..

      До спочивальні зазирає джура, носом у ластовинні шморгає.

      – Ну?.. З чим приперся? З якими вістями? За що ви мій хліб їсте, га?

      – Шукаємо, пане осавуле. Із сил уже вибилися від щоденних пошуків, усі стежки й дороги оббігали, а з них і сліду. Як на крилах полетіли.

      – Ось так… пурх-пурх і полетіли? – здіймає Савка руки й імітує політ. – Ось такечки, га?

      А сам думає: «А чорт його знає, мо' й полетіли на якій мітлі. Відьмаки – вони на все здатні!»

      Уголос каже:

      – Шукайте, а без Оксани не повертайтесь! До самої Січі степи прочешіть! Видра казав, що вони на Січ подалися.

      – Бреше дід, – переступає з ноги на ногу джура, дістає насіння, але лузати не зважується. – Коли б на Січ подалися, то ми їх уже давно наздогнали б! Та й сторожа на бекеті в ці дні нікого в степу не помічала. Навіть ногайців щось не видно.

      – Гінець з моїм листом подався на Січ?

      – Атож. Двох найкращих коней йому дали, щоб пересідав. Десяток козаків його охороняє, аби ногаї бува не перехопили. Як ото в гентім році, коли…

      – Іди геть!

      Джура виходить, Савка знову бігає по спочивальні.

      Укотре