Ордер на любов (збірник). Валентин Чемерис

відмахнувся Видра. – Коли хочеш кішкою бігати – бігай! Дурному ума не вставиш, а я при чім?

      – Це я – дурний? – почервонів джура. – Та я ж т-тобі!..

      – Не гарячкуй, бо й справді покочуся колесом – чи й доженеш мене.

      – Ну, ну, – джура з червоного зробився білим. – Не жартуй!

      Коли прийшли в канцелярію паланки, Савка Пишногубий з ніг до голови оглянув Видру і запитав, як стрибнув:

      – То що, водянику, будемо робити?

      – А що… Ти б, Савко, мені за тараню нарешті заплатив.

      – Що ти мені таранею очі замилюєш? – схопився осавул і сів. – Не будь жмикрутом, діду! За якусь там сушену рибку ладен здерти з мене останнє!

      – Еге, довго ж доведеться дерти, доки з тебе останнє здереш!

      – Не заговорюй зуби! Скажи краще як на духу: де ти подів Оксану, дочку мою?

      – А ти мене сторожем біля неї ставив? Ставив? То чого питаєш?

      – І запитаю! – підвищив голос осавул. – І тобі, кальміуський водянику, не поздоровиться! Це ти переховуєш в очереті донця Пугача. А він з Тарасом викрав мою дочку. Кажи, де поділи Оксану?

      – А коли не скажу?

      – А я т-тебе до військового осавула чи судді на Січ відправлю як риштанта! Тарас викрав Оксану, а ти… ти її утопив!

      – Ти здурів, Савко? Чого б це я топив твою дочку? Хіба я душогубець який? Чи людожер? Зроду гріха на душу не брав і не візьму.

      – Ти… ти відлюдькуватий, од людей на острові ховаєшся.

      – Таким частоколом як ти, таким палісадом я від людей не відгороджувався! Острів мій з усіх боків відкритий – підпливай з якого хочеш!

      – І підпливу! І тобі не поздоровиться! Сьогодні ж і прочешемо острів – ич які володіння собі назнав! Острів захопив! Що хоче, те й робить на ньому!

      Савка забігав по канцелярії, махаючи руками, зрештою спинився біля Видри.

      – Діду… У тебе теж були колись діти.

      – Були та загули. Татари в неволю їх погнали, у ясир до турків, а я на острові опинився в самотині.

      – Ну… Ти той… Не я ж винен, що ті людолови захопили твоїх дітей, а матір їхню вбили. Ти горя зазнав, мене зрозумієш. Батько ж я Оксані чи не батько?

      – Та вроді…

      – Вроді… Благаю, скажи, де Оксана? Я заплачу тобі. Вівцю дам. Га? А хочеш… хочеш корову! – Савка аж задихнувся від власної щедрості, у якусь мить – знаючи себе – і сам собі не повірив. – Аж цілу корову тобі дам! Молочко на старості питимеш, бо тільки на рибі й сидиш.

      – Корова мені ні до чого, – глухо сказав старий. – А Оксани твоєї ніхто не викрадав – сама вона по добрій волі згодилась втікати від тебе, батька свого.

      – Ну, ну!..

      – Не нукай, бо не запріг! Який ти є батько, такий і є. Не моя в тім вина, що од тебе дитина втекла. А топити її – ніхто не топив. З якого дива? Кажу, утекла вона з Тарасом…

      – Еге-ге-ге!.. Он воно що? І куди?

      – Не закудикуй їм дороги! На Січ – куди б іще? Це я кажу тобі не як осавулові, а як батьку. Донець їх повів на Січ, казав той… правду вони там будуть шукати.

      – Яку… п-правду?

      – А ту… Вона ж єдина у світі