Санькя. Захар Прилепин

їздили по колу.

      Принесли меню, Сашко підняв перший аркуш меню в шкіряній обкладинці, вказівним пальцем трохи поводив, заздалегідь знаючи, що нічого замовляти не буде.

      – У мене ще є гроші… – сказав Рогов. Ніхто його про це не запитував, але питання висіло в повітрі. Усі, звичайно ж, пожвавилися.

      – По пиву? – запитав Рогов.

      – Я не буду… – сказав Негатив.

      – Чай?

      – Нічого не буду… – Негатив умів відмовлятися так, що більше не пропонували.

      Усі закурили, оглядаючись.

      Безлєтов незабаром прийшов – строгий, у темній короткій куртці, з портфелем. Коли він зняв куртку, Сашко примітив уже помітний живіт Безлєтова.

      Він мовчки присів, портфель поставив біля стільця, теж дістав сигарети.

      «У нього не росте щетина, – раптом завважив Сашко. – Біле обличчя. Розумне й, напевно, гарне… Як він брови насупив…»

      Нечутно з’явилася офіціантка, Безлєтов замовив кави.

      Пауза затягалася.

      Сашко навмисно мовчав – йому не сподобалася зустріч ще в університеті.

      «Чого він насупився? – думав він, дивлячись в обличчя Безлєтова. – Я в його грошей позичив?»

      – Усе бешкетуєте? – запитав Безлєтов, прикуривши й почуваючи на собі пильний Сашків погляд.

      – А що залишається? – відповів Сашко риторично, одразу зрозумівши, що мова йде про московський погром.

      Безлєтов сильно затягся, втримуючи дим і тому ледве здавленим голосом подякував офіціантці за принесену каву.

      – Ви думаєте, те, що ви почали витворяти, – це добре? Правильно?

      – Добре й правильно, – відповів Сашко.

      Безлєтов знизав плечима.

      – А який у цьому сенс?

      – Це дуже довге питання.

      – Питання навпаки коротке… Добре, от ви просите: «Дайте нам національну ідею…»

      «От як він заговорив…» – швидко подумав Сашко й одразу обірвав Безлєтова:

      – Ми не просимо. Я не прошу. Я росіянин. Цього досить. Мені не треба ніякої ідеї.

      – «Я росіянин», – похмуро передражнив Безлєтов. – А неросіян ви куди дінете?

      – Слухайте, Олексію Костянтиновичу, не треба так… Ніхто нікуди не збирається запроторювати неросіян, і ви прекрасно це знаєте.

      – А що ж ти, Сашко, одразу починаєш зі слів «я росіянин»?

      «Он як, – знову подумав Сашко, – він зі мною на «ти», а я з ним…»

      – Я не починаю, – відповів Сашко. – Я сказав, що мені не бракує якихось національних ідей. Розумієте? Мені не потрібна ні естетична, ні моральна основа для того, щоб любити свою матір або пам’ятати батька…

      – Я розумію. Але навіщо ти тоді вступив у цю… у партію вашу?

      – А вона теж не має потреби в ідеях. Вона потребує своєї батьківщини.

      – Ох, ну не треба усих цих слів – то «росіянин», то «батьківщина»! Не треба.

      – Не згадувати всує, так? – примирливо сказав Сашко. – Я згоден.

      – Яке, в біса, «всує»? – запалився Безлєтов. – Ви не маєте жодного стосунку