Санькя. Захар Прилепин

з бабусею другим шлюбом. Від першої дружини пішов наступного ранку після весілля. Що вона накоїла такого, дід не сказав. Гидливо кинув про перше своє весілля пару забутих нині Сашком слів, і все.

      Те, що дід був одружений двічі, вражало Сашка навіть більше, ніж страшні роки, проведені дідом у полоні. Яка така дружина, що вона за дівчина була? Що накоїла? Невже дід застав її з кимось? Або напилася й нагрубила дідові? «А може, дьогтем ворота вимазали?» – подумав Сашко, забувши, що в селі жоден будинок не схований за огорожею – крок від дороги – й одразу двері, часто навіть не зачинені. І собак ніхто не тримав.

      «Дьогтем… ворота… – передражнив себе Сашко. – Начитався книжок…»

      Ніхто не знав, як усе було. А все ж було.

      Як же так, га? Куди все пішло?

      Дорогоцінне було б знання про те, як прожили дідусь і бабуся життя своє? Або нікчемне воно й непотрібне?

      Сашко тихо пройшов до діда.

      Дверні пройми в хаті – низькі, і Сашко мимоволі вклонився дідові, але той не бачив – лежав, заплющивши очі. Сашко одразу почув сиплий, нерівний подих діда й кілька митей дивився на його бліде чоло з тонкою почорнілою веною.

      Дід розплющив сльозаві очі, зіниць під повіками було не розгледіти.

      «Бачить? Не бачить? Сказати щось?»

      – Санькя… – тихо сказав дід. – Стомився. Поспав би…

      Сашко мовчав і незмигно дивився на діда. Дід дихав.

      Сашко взяв табурет і поставив біля дідового ліжка – можливо, зробив усе це навіть трохи голосніше, ніж можна було, – шум начебто затирав відчуття тужливої хворобливості.

      Дід ледве примітно покосився на Сашка – здригнулося повіко, блякла мітка зіниці ворухнулася, і повіко знову опустилося, випустивши малу сльозинку, що одразу ж загубилася в зморшці.

      – Скоро поїдеш-то? Побув би… Почекай, поки помру… Скоро помру… Поховаєш хоч. А то бабці самій… Баби ховати будуть. Немає більше мужиків…

      «Напевно, у таких випадках кажуть: “Як же ти помреш, діду, годі тобі! Полежиш і встанеш скоро!”» – подумав Сашко й промовчав.

      – Скільки років прожив – не пам’ятаю, щоб баби кого ховали… У місті хоч є ще мужики?

      Сашко слабко посміхнувся.

      – Є, – сказав голосно, щоб хоч щось сказати.

      – А в нас усі перемерли. Я останній. Усі при мені народилися, при мені всі росли, і всі перемерли. Усіх поховав… І своїх, і чужих.

      Дід замовк і довго лежав мовчки.

      – Не їм нічого, а все не можу померти…

      Ще помовчав.

      – Мою ложку срібну – пам’ятаєш? Забери, як помру. Мені батько мій її дав. Тепер твоя буде.

      Сашко пам’ятав цю ложку – важка, гарна. Бабуся говорила, що дід цією ложкою своїх малих пацанів лупив по рожевих лобах, якщо пустували за столом. Сашко не вірив. Такою ложкою вбити можна. Та й не в характері діда все це. Сашко подумав, що жодного разу в житті не чув, як дід кричить, – він ніколи не підвищував голосу й ніколи не лаявся матірно. Невдоволення своє виказував жестом. Якось