Тарас Шевченко. Леонід Ушкалов

ви хочете знати остаточну ціну? Я вас правильно зрозумів?» – «Саме так», – відповів Венеціанов. «Так ось же вам моя остаточна ціна: 2500 карбованців. Згодні?» – «Згоден»…

      Портрет Жуковського вирішили розіграти в імператорській родині. 14 квітня 1838 року в камер-фур'єрському журналі з'являється запис про те, що відбулося в Царськосільському палаці: «Увечері його величність з його високістю государем наслідником, великою княгинею Єленою Павлівною та великою княжною Марією Миколаївною, а також тими особами обох статей, хто прийшов на запрошення государині імператриці на обід, зводили провести час у круглій залі Нового палацу за різними іграми, танцями та розіграшем речей у лотерею». Отут і був розіграний портрет Жуковського. А вже 22 квітня 1838 року Енгельгардт підписав Шевченкові відпускну. Свідками виступили дійсний статський радник і кавалер Василь Жуковський, професор Карл Брюллов та гофмейстер, таємний радник і кавалер граф Михайло Вієльгорський – «велике й чоловіколюбне тріо», як напише перегодом сам поет. Через три дні в майстерні Брюллова Жуковський вручив Шевченкові відпускну – на двадцять п'ятому році життя митець дістав нарешті довгождану волю…

      Усі, хто брав участь у викупі Шевченка з неволі, були страшенно раді. Скажімо, Василь Жуковський намалював у стилістиці дитячого примітиву п'ять малюночків, у яких виклав історію Шевченкового звільнення, і подарував їх графині Юлії Адлерберґ-Барановій – статс-дамі при дворі імператриці Олександри Федорівни. Перший із тих малюнків такий: на землі стоїть чоловічок, над ним хмаринка, а з хмаринки визирає кумедна голівка в капелюсі. Підпис: «Це пан Шевченко. Він каже сам собі: хотів би я намалювати картину, а господар наказує підмітати кімнату. У нього в одній руці пензлик, а в іншій – віник, і він не знає, що його робити. А над ним у хмарах Юлія Федорівна». А на останньому малюночкові – три фігурки: одна на небі, а дві на землі догори ніжками. «Це Шевченко й Жуковський; обоє бурюкаються від радощів. А Юлія Федорівна благословляє їх із хмар».

      Що вже казати про самого Тараса!.. «Того дня, – згадував Іван Сошенко – я малював одного з євангелістів. Надворі вже пахло весною. Я відчинив вікно, яке було якраз на одному рівні з тротуаром. Аж раптом через це вікно в мою кімнату залітає Тарас, перекида мого євангеліста, та й мене самого ледь не збиває з ніг. Він кидається мені на шию й кричить: «Свобода! Свобода!» – «Чи ти не здурів, – кажу, – Тарасе!» А він усе своє – стрибає й кричить: «Свобода! Свобода!» Коли я нарешті збагнув, у чому справа, я й сам почав стискати його в обіймах і цілувати. А все закінчилось тим, що ми обоє розревілись, мов діти».

      Так починалася найщасливіша пора Шевченкового життя, коли він став вільною людиною і мав змогу відвідувати рисувальні класи Академії мистецтв як улюблений учень Карла Брюллова. Це було наче казка. У своєму «Журналі» 1 липня 1857 року Шевченко напише: «Із брудного горища я, нікчемний замазура, на крилах перелетів у чарівні зали Академії мистецтв… Я користався наукою