Тарас Шевченко. Леонід Ушкалов

жив у кирилівського священика отця Григорія Кошиця, виконуючи нехитрі обов'язки по господарству. Сам Кошиць не надто схвально відгукувався про Тараса, кажучи, що хлопець нездатен до хазяйської роботи. А от Феофан Лебединцев, який добре знав і отця Григорія, і матушку Ксенію, свідчив, що «на тодішній селянський побут підліток Тарас ніде не міг би знайти кращого притулку, ніж у домі парафіяльного батюшки, і що життя його тут… було куди зручнішим та безтурботнішим, ніж життя інших, навіть хазяйських синів його віку. Отець Григорій був хороший, розпорядливий хазяїн, і якщо був суворий і вимогливий, то, звісно, більше на словах, бо про ті покарання й катування, яких зазнавали невиправні й ледачі кріпаки на панщині, тут не могло бути й мови; що ж до матушки, то це була ідеальна жінка, надзвичайно добра, лагідна, поступлива, турботлива, вона піклувалась про все і про всіх…» Лебединцев не мав сумніву в тому, що «свої кращі моральні погляди та ідеали наш поет виніс звідси…»

      Проте невдовзі Шевченко опинився серед двірні поручика гвардії Павла Енгельгардта, який у 1828 році, після смерті свого батька, став власником Кирилівки, а отже, і паном Тараса. Олександр Лазаревський розказував цю історію так. Один маляр, у якого вчився Тарас, побоюючись кари за те, що він без згоди поміщика тримає в себе кріпака, сказав, щоб хлопець пішов до пана й попрохав дозволу на навчання. Тарас так і зробив. Він пішов у Вільшану, де був панський маєток, і став просити економа Данила Дмитренка про відповідний папір. Тим часом економ, помітивши, що хлопець кмітливий і беручкий, узяв його до панського двору.

      На той час Енгельгардт служив ад'ютантом віденського військового губернатора Олександра Римського-Корсакова. Отож десь восени 1829 року Шевченко у складі панської валки вирушає з Вільшаної – через Київ, Чернігів, Бобруйськ, Мінськ – до Вільно, надовго покидаючи батьківщину. Під ту пору Тарасові було всього чотирнадцять. Перегодом у повісті «Княгиня» поет скаже: «Я запам'ятав мою рідну Україну такою, якою бачив у дитинстві: прекрасною, грандіозною, – а про вдачу її мовчазних мешканців я склав уже власні уявлення, узгоджуючи їх, звісно, з пейзажем. Я навіть гадки не мав, що може бути якось інакше». Поетова візія України – це і розкішна природа, і високі могили як декорації тієї героїчної драми, що її розігрувала тут сама історія, і розповіді діда Івана – сучасника Коліївщини – про гайдамаків та про їхні криваві подвиги, а ще, звісно, незбагненно прекрасні народні пісні, що їх він знав силу-силенну. І не просто знав… Пантелеймон Куліш згадував, яке незабутнє враження справив спів Шевченка в січні 1847 року на його весіллі. Куліш каже, що гості знали Шевченка як поета, «але ніхто не знав, що він чудовий, можливо, найкращий на всю Україну, співак народних пісень». «Заклавши руки за спину й походжаючи по залі серед німих від захвату гостей, він співав: «Ой зійди, зійди, ти, зіронько та вечірняя!..» Нічого схожого на спів Шевченка тієї пори я ні в Україні, ні в столицях, ні деінде не чув». А перегодом Михайло Максимович напише: Шевченків