Північна Одіссея (збірник). Джек Лондон

як і передбачав матрос, трагедія обернулася на фарс. Кардіджі був важчим від Кента, і той, як не викручувався, не зміг відірвати його від підлоги.

      Попри всі його старання, матрос лишився стояти на ногах і таким чином зберіг точку опори, а петля під підборіддям допомагала йому втриматись у цьому положенні.

      Впевнившись, що повісити матроса не вдасться, Кент усе ж таки продовжував натягувати мотузку. Він вирішив повільно задушити ворога або ж вирвати в нього зізнання, куди той подів золото. Але Чоловік зі Шрамом ніяк не хотів бути задушеним. Минуло п'ять, десять, п'ятнадцять хвилин – і зрештою Кент у відчаї опустив свого полоненого на підлогу.

      – Гаразд, – мовив він, витираючи спітніле чоло, – коли не хочеш висіти, я тебе застрелю. Мабуть, деяким людям не судилося бути повішеними.

      – Так ти геть зіпсуєш підлогу в хаті, – почав Джим, знаючи, що головне – виграти час. – Краще послухай, що я тобі скажу. Давай-но поміркуємо разом і вирішимо, як бути далі. У тебе пропав золотий пісок. Ти кажеш, що я знаю, де він, а я кажу, що не знаю. Давай усе обміркуємо і намітимо курс…

      – Господи милостивий! – перебив його Кент, злостиво передражнюючи матроса. – Ні, цього разу курс намічатиму я, а ти собі міркуй, якщо хочеш; та спробуй тільки рипнутись, і Бог свідок – я тебе пристрелю на місці!

      – Заради моєї матері…

      – Хай її Бог милує, коли вона тебе любить… Еге, он воно що! – Кент попередив порух матроса, притиснувши до його лоба дуло рушниці. – Лежи тихо, чуєш? Тільки ворухнися – і ти покійник.

      Робота була досить марудна, якщо завважити, що Кент весь час мусив тримати рушницю напоготові; але ж він недарма був ткачем. За кілька хвилин він зв'язав матросові руки й ноги. Потім витяг його надвір і поклав біля стіни хижки, у тому місці, звідки полонений міг бачити річку й дивитися, як сонце сходить у зеніт.

      – Даю тобі час до полудня, а тоді…

      – Що?

      – А тоді почимчикуєш у пекло. Та якщо скажеш, де золото, я триматиму тебе тут, поки не під'їде поліцейський загін!

      – А щоб мене грім побив! Та що ж це таке робиться, га? Я невинний, мов ягнятко, а ти геть здурів, з глузду з'їхав, я бачу, і хочеш ні за що мене у пекло відправити… Ох ти, клятий старий пірат! Ох ти ж…

      Джим Кардіджі дав волю своєму язику – і цього разу перевершив самого себе. Джейкоб Кент виніс із халупи стільця, щоб зручніше було слухати. Вичерпавши весь свій запас словосполучень, матрос замовк і поринув у тяжкі роздуми, а його очі пильно стежили за сонцем, що надто поспішно здіймалося на сході. Собаки, здивовані таким довгим перепочинком, з'юрмилися навколо хазяїна. Його безпомічний стан непокоїв тварин. Вони відчували щось лихе, проте не могли розуміти, в чому річ, і металися довкола, співчутливо повискуючи.

      – Ану геть, ви, тварюки! – гримнув Джим, звиваючись, мов хробак, у марній спробі копнути їх ногою, – і раптом зрозумів, що лежить на краю провалля. Тільки-но собаки розбіглися, він почав зосереджено міркувати. Що ж це за провалля, яке він відчуває, проте не бачить? Скоро він прийшов до правильного висновку. Людина від природи лінива, думав він, і ніколи