Смерть. Сибірські новели (збірник). Борис Антоненко-Давидович

дірки свого убозтва, довести йому, що він тепер уже не купець, а такий самий пролетарці, як і всі, спробувати ще бренькнути на родичівській струні – допомагають же інші комісари своїм родичам від усяких реквізицій та вселень. Старий злякано проковтнув останню трель смішка й засіпався на стільці. Потім винувато й принизливо, як собака перед ударом хазяйського нагая, розтягнув на зморщеному лиці лагідну усмішку:

      – Вибачте, вибачте, Костянтине Петровичу… Це так якось к слову прийшло, минулі часи, знаєте, згадалось… Все воно ще, здається, так недавно було… і тьотя ваша, батько…

      Від столу, що біля вікна, зачувся грубий нетерплячий Горобенків голос:

      – Я не маю часу вас довго слухати, кажіть про діло.

      Старий зовсім розгубився й з одчаю раптом просто, без манівців і натяків перейшов до самої суті.

      Горобенко, схилившись головою до столу, нетерпляче дивився з-під краю долоні на перев'язану щоку. А старий уже жестикулював руками і верз таку знайому вже й остогидлу мороку про піаніно.

      Ага, в нього реквізувала наросвіта піаніно? Прекрасно. Так і треба. Він, розуміється, хоче, щоб піаніно повернули назад. Його Оля в консерваторію хотіла колись поступити. Звісно, звісно… Він просить, щоб Кость, власне, оцей солодкий на його вустах – «Костянтин Петрович», поклопотався за нього в наросвіті… Він же комуніст і дарма що далекий, а все ж таки й родич йому. Так, так. Він благає пожаліти його: це ж піаніно – остання втіха. Дещо з речей забрали в них, дещо довелось попродати, щоб якось жити далі, а піаніно – Олечка ж так чудово грає… Голос старого тремтів і зворушливо хрипів; коли б не присмерк, що майже зовсім заволік усю кімнату, то, певно, на його очах можна було б побачити сльози.

      На мить щось схоже на жалість заворушилось Горобенкові в грудях, але зараз же це згасло й перейшло на ще більше обурення. Він устав, поклав долоню на стіл і категорично промовив:

      – Ви надаремно все це мені кажете. Піаніно одібрано у вас правильно. Інакше й не могло бути. Я так само зробив би на місці наросвіти.

      Старий тріпонувся на стільці й похапцем, оскільки це дозволяли йому кволі, скарлючені ноги, встав і собі.

      – Костянтине Петровичу! Я вас прошу! Будьте ласкаві!.. Простіть…

      Від цього останнього «простіть» Кость зашарівся. «Простіть»? За що? За те, що сволочі наживались раніш. По Нижніх Новгородах, Казанях та Харковах вештались з ярмарку на ярмарок, щоб зайвого карбованця вилупити! Може, «простіть» – за гордовиту тітку, що воло одростила на вихрестових баришах? Або за приниженого плазуна батька, що нишком мріяв, мабуть, зрівнятись із сестрою в достатках? За це – «простіть»?

      Горобенко засунув у кишені штанів руки й широко розставив босі ноги.

      – Невже, громадянине Полтавський, – він умисно уникнув імені та по батькові і «громадянине» сказав поволі, з притиском, – невже ви справді гадаєте, що я буду боронити буржуазію, хоч би навіть і родичів мого батька?

      – Ну, яка там «буржуазія»! Ви ж самі бачите, як нам тепер приходиться… – Старий похопився й знову