Юрiй Луценко. Польовий командир. Андрій Кокотюха

Україно!» поруч із Юлією Тимошенко, а лише після горезвісних подій у Мукачевому під час виборів мера міста в квітні 2004 року.

      Але поки що – початок літа 2002 року, і Президент України Леонід Кучма у своєму традиційному посланні до парламенту нового скликання вирішив звернутися до нього з традиційним посланням і закликати до співпраці. Це мусило було прозвучати раніше, та Кучма відтягував момент, намагаючись за кулісами домовитися з комуністами та «нашоукраїнцями» про те, аби ті не заважали парламенту працювати в провладному режимі. Адже комуністи на той часи лишалися самі по собі, не зайнявши ніяких позицій ані у владних, ані в опозиційних силах. Натомість «Наша Україна» намагалася дистанціюватися від влади, не переходячи досі до радикально налаштованих опозиційних сил.

      Своє послання «зґвалтованому», як висловлювалася опозиція, парламенту президент проголосив 23 червня 2002 року. З того, як говорив Кучма, опозиції стало зрозуміло – з партією Віктора Ющенка і КПУ якусь спільну мову йому все ж таки вдалося знайти. Тому соціалісти прийняли рішення вийти з залу і не слухати це. До них приєдналися «бютівці». Масового виходу не сталося, залу під час виступу Кучми демонстративно залишили близько півсотні депутатів.

      Ось як виглядали подальші події у висвітленні засобами масової інформації та коментарях самого Луценка.

      «Те, що президент прийшов до парламенту і закликав до співпраці – не означає, що його слова впали, так би мовити, на благодатний ґрунт. Перед самим виступом президента у Верховній Раді стався невеличкий інцидент. Як тільки Леонід Кучма вийшов на парламентську трибуну, народний депутат Юрій Луценко зі словами «На дорожку в Європу!» підніс йому личаки».

(«Українські новини», 23.06.2002).Юрій Луценко (з диктофона):

      – Я в своєму ряду як би найдалі сиджу, тому останнім виходжу. А мені муляють лапті. Я їх купив Литвину, бо сподівалися, що він не стане спікером, бо не зможе надибати собі голосів. Тому вирішив подарувати йому, мовляв, іди собі… Купив я ці лапті на Хрещатику, в магазині «Мистецтво»[2] за, як зараз пам’ятаю, 8 гривень 40 копійок. У кожного депутата є такий столик маленький, вузенький, туди можна покласти тільки якийсь аркуш паперу або книжку. В мене ж ці лапті зайняли весь столик, нема куди покласти ні портфеля, ні мобільного, нічого. І тут виникає абсолютний експромт. Послання Кучми називалося пишно і красиво – «По дорозі до Європи»… Я ці лапті зв’язую за шворки і йду до нього. Коли Кучма мене побачив, втупився мені просто в обличчя, і ненависть йому затьмарила все інше. Він навіть не побачив, що я тримаю в руках. Але зал завмер: щось буде. Нагадую, що в цей час опозиціонери вийшли, і я був із Кучмою сам на сам. Я йому віддаю ці лапті і кажу: «Це вам на дорогу до Європи, Леоніде Даниловичу!» В нього хватальний рефлекс розвинутий, він їх цап… потім зрозумів і кинув.

      «Ці личаки Леонід Кучма одразу ж викинув у зал і сказав: «Я на таке не реагую».

(«Українські новини», 23.06.2002).Юрій

2

Наприкінці 2003 року ДКТП «Хрещатик» склало позов до Шевченківського районного господарського суду про позбавлення книгарні «Мистецтво» права на оренду триповерхового приміщення по вул. Хрещатик, 24. Позов прийняв у роботу прокурор С. Нечипоренко, який не приховував своїх родинних стосунків із «легендарним» головою ЦВК С. Ківаловим. Рішенням від 4 грудня 2003 року за № 20/604 цей позов задовольнили. Припис про виселення датувався 24 грудня, а вже 26 грудня судові виконавці практично силою викинули з приміщення книги, картини та сувеніри. І саме тут, на третьому поверсі колишньої книгарні «Мистецтво», був розташований славнозвісний транзитний сервер, який дозволяв фальсифікувати результати президентських виборів 2006 року. Це відомо не лише з публікацій преси, а й з офіційних заяв СБУ.