Філософські етюди. Оноре де Бальзак

вітру, освітив батькову голову, його пройняло холодом: уже риси вмирущого спотворилися, а шкіра, що туго обтягувала кістки, набула зеленавого кольору – він здавався ще жахливішим на тлі білої подушки, на якій лежала голова старого вельможі. З роззявленого беззубого рота, зсудомленого від болю, вилітали зітхання, моторошно підхоплювані завиванням бурі. Та попри ці ознаки руйнування плоті, обличчя сяяло якоюсь надприродною могутністю. Високий дух, що жив у цьому тілі, змагався зі смертю. Очі, глибоко запалі від хвороби, дивилися напрочуд пильно. Здавалося, своїм передсмертним поглядом Бартоломео намагався вбити ворога, що вмостився біля його постелі. Гострий і холодний, цей погляд здавався ще страшнішим через те, що голова лишалася нерухома, схожа на череп, який лежить на столі у лікаря. Таким же нерухомим було й тіло, добре видне під складками простирадла. Усе вмерло – жили тільки очі. Белькотіння, що вихоплювалося у вмирущого з рота, здавалося чисто механічними звуками. Жуанові стало трохи соромно, що він підходить до батькового смертного ложа, притискаючи до грудей букет, який кинула йому куртизанка, і принісши із собою пахощі гулянки та хмільний дух вина.

      – Ти розважався! – прошепотів батько, побачивши сина.

      У ту саму мить чистий і дзвінкий голос співачки, яка співала на втіху гостям, і акорди її віоли пересилили виття хуртовини й долетіли до кімнати вмирущого. І Жуанові хотілося б не чути цієї брутальної відповіді на батькове запитання.

      – Я не гніваюся на тебе, сину, – сказав Бартоломео.

      Від цих лагідних слів Жуанові стало зле – він не міг простити батькові його доброти, що разила, наче кинджал.

      – О, мені так соромно, тату! – мовив він лицемірно.

      – Бідолашний Жуаніно, – провадив умирущий глухим голосом, – я завжди ставився до тебе так добре, що ти мені не бажаєш смерті, правда?

      – О, я віддав би частку свого життя, аби врятувати від смерті вас!

      «А чом би мені цього й не сказати? – подумав марнотрат. – Адже обіцяють жінці кинути їй до ніг увесь світ!»

      Тільки-но він це подумав, як старий пудель загавкав. Голос розумного створіння змусив дона Жуана здригнутися, йому здалося, що пес розгадав його думки.

      – Я знав, сину, що можу на тебе покластися! – прошепотів умирущий. – Я житиму. Атож, я подарую тобі таку радість. Я залишуся живий, і жодного дня із твого власного життя віддавати за це не треба.

      «Він марить», – подумав дон Жуан.

      І сказав уголос:

      – Атож, дорогий тату, ви проживете ще стільки, скільки житиму я, бо ваш образ до кінця моїх днів збережеться у мене в серці.

      – Не про таке життя йдеться, – сказав старий вельможа, збираючи сили, щоб підвестися, бо раптом у нього виникла підозра – одна з тих, які народжуються лише на смертному ложі. – Послухай, сину, – провадив він голосом, який ослаб від цього останнього зусилля, – мені так само не хочеться вмирати, як тобі не хочеться відмовитися від коханок,