Неоднаковими стежками. Іван Нечуй-Левицький

в прихожій на канапці й долі.

      — Чого ж це ви понакуповували таку силу? — спитав батько.

      — Понакуповували того, що треба. Понабирали пунсового оксамиту на оббивку мебілі, понабирали на завіси до вікон та червоного плису на гардини, на наддверники до дверей, бо в нас двері голі, як турецькі святі, а в Таїси над дверима оксамитові завіси. Ми ж дідичі! — обізвалась Текля Опанасівна.

      — Оксамиту на двері! Що ж то наші двері? чи графині, чи княгині, чи банкірші, чи що, щоб їх кутать в оксамитові сукні та шлейфи, як кутає їх ота навісна буржуазна Таїса?! — гримнув старий.

      — А мабуть, стануть княгині, як їх причепуримо, і не будуть вже такі репані мужички гепи, як оце теперечки, — сказала стара.

      — А тепер то наші двері й справді нечепурні, ніби в будень наші наймички, — обізвалась Мелася в жарти.

      — Чепуріться, чепуріться, та й міру знайте! — сказав сердито Гуковнч.

      «Вже розгорюються дрова. Одже ж почнуть і справді свариться, а далі, може, й лаяться. В їх все сварка та змагання», — подумала Ліда, і в неї ясні карі очі одразу стали смутні та жалібні, неначе вона вгляділа якусь смутну картину або начитала в книжці смутну подію. Та сім’єва життєва тяганина та разуразні змагання наганяли на неї нудьгу й смуток.

      — Та, признатись по правді, ми двічі обідали в Таїси Андріївни в її новому житлі, надивились на її нову модну обставу та й задумали й собі посправлять усе нове, — сказала Текля Опанасівна.

      — Як вони, тату, прехороше обставили свої горниці! Коли б ти, тату, побачив, то, певно б, і сам повикидав з наших покоїв оту непотріб, оту трухлятину, — сказала Мелася. — В мене аж світ замакітрився, як я увійшла й зирнула по їх покоях, по кріслах, по дзеркалах. Модні лампи держать на руках чорні арапки, чорні, як смола, і в білих завоях та в золотому намисті; лампи високі, стоять долі й такі заввишки, як я. А в нас блимають якісь каганці… Аж перед гістьми сором…

      — Певно, в Елпідифора Петровича багато грошей в кишені: понабирав грошей з остачі за рік з канцелярій, нахапав хабарів та понакрадав з харчі для арештантів, то й вигадує усякі вигадки отой петербурзький пещений бюрократ. А в нас нема ж хабарів, нема арештантів; в нас грошей обмаль, — сумно обізвавсь батько.

      — Та ти завжди так кажеш: грошей обмаль, грошей нема. Якби ми тебе слухали, то ходили б босі. Он глянь, які драбинчаки в світлицях! Ми дідичі, дворяни. Така обстава нам не личить. Мені тепер буде сором прийняти в горницях Таїсу й Любу, — сказала вона вже сердито.

      — То не приймай їх і не клич! Куди ж пак, які багатирки оті городянки буржуазки та отой надутий бюрократ Елпідифор! — вже крикнув Андріян Кирилович спересердя.

      — Як то так — не приймай і не клич? — загомоніла сердито Текля Опанасівна.

      — А так. Навіщо вони тобі здались? Не нам, а їм нечля сидіти в нас хоч би й на цих старомодних драбинчаках — ми дідичі, ми дворяни! — обізвавсь сердито Гукович.

      — А як вони запрошують нас і з приємністю приймають в себе? Невже нам треба цураться їх? — сказала Текля Опанасівна.

      — То ти не