Думи і мрії. Леся Українка

може, ми і не побачим волі,

      Але дитинка ся побачить, певне!..

      Що скажеш ти на се, малий філософ?»

      Дитинка ясно глянула на мене

      Розумними, цікавими очима,

      А мати шпарко мовила до мене:

      «Мовчіть, нехай воно сього не чує!

      Ви знаєте, дитиною я часто

      Від матері покійної се чула:

      Як виростеш, то будеш вільна, доню.

      Вона казала се так весело і твердо,

      Що я повірила в свою щасливу долю.

      І вірила, аж поки не зросла…

      Тепер моїй дитині се говорять…

      Іди, іди, моє маленьке, грайся!»

      Дитина знов до забавок вернулась,

      Товаришка взяла шиття, я книжку,

      Розмова наша більше не велася…

      1895

      * * *

      І все-таки до тебе думка лине,

      Мій занапащений, нещасний краю!

      Як я тебе згадаю,

      У грудях серце з туги, з жалю гине.

      Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,

      А тяжчого від твого не видали,

      Вони б над ним ридали,

      Та сором сліз, що ллються від безсилля.

      О, сліз таких вже вилито чимало, —

      Країна ціла може в них втопитись;

      Доволі вже їм литись, —

      Що сльози там, де навіть крові мало!

      1895

      Ворогам (Уривок)

      …Вже очі ті, що так було привикли

      Спускати погляд, тихі сльози лити,

      Тепер метають іскри, блискавиці, —

      Їх дикий блиск невже вас не лякає?

      І руки ті, не учені до зброї,

      Що досі так довірливо одкриті

      Шукали тільки дружньої руки,

      Тепер зводяться від судороги злості, —

      Чи вам байдуже про такі погрози?

      Уста, що солодко співали й вимовляли

      Солодкі речі або тихі жалі,

      Тепер шиплять від лютості, і голос

      Спотворився, неначе свист гадючий, —

      Що, як для вас жалом язик їх буде?..

      1895

      Північні думи

      Годі тепера! ні скарг, ані плачу,

      Ні нарікання на долю, — кінець!

      Навіть і хвилю ридання гарячу

      Стримать спроможусь. Нестиму вінець,

      Той, що сама положила на себе.

      Доле сліпая, вже згинула влада твоя,

      Повід життя свого я одбираю від тебе,

      Буду шукати сама, де дорога моя!

      Мрії рожеві, тепер я розстануся з вами,

      Тихо відводжу обійми ясних моїх мрій.

      Довго проводити буду сумними очами

      Подруг моїх легкокрилих зникаючий рій.

      . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

      Згинули мрії, і темрява слід їх закрила…

      Ледве що зникли, а в мене вже знов над чолом

      Полум’ям віють огненні широкії крила,

      Мрія новая літа надо мною орлом.

      Мов зачарована, слухаю голос надземний:

      «Ти блискавицею мусиш світити у тьмі,

      Поки зорею рожевою край твій освітиться темний,

      Треба шукати дороги