Думи і мрії. Леся Українка

p>

      ДУМИ І МРІЇ

      Мелодії

      * * *

      Нічка тиха і темна була.

      Я стояла, мій друже, з тобою;

      Я дивилась на тебе з журбою,

      Нічка тиха і темна була…

      Вітер сумно зітхав у саду.

      Ти співав, я мовчазна сиділа,

      Пісня в серці у мене бриніла;

      Вітер сумно зітхав у саду…

      Спалахнула далека зірниця.

      Ох, яка мене туга взяла!

      Серце гострим ножем пройняла.

      Спалахнула далека зірниця…

      * * *

      Не співайте мені сеї пісні,

      Не вражайте серденька мого!

      Легким сном спить мій жаль у серденьку,

      Нащо співом будити його?

      Ви не знаєте, що я гадаю,

      Як сиджу я мовчазна, бліда.

      То ж тоді в мене в серці глибоко

      Сяя пісня сумная рида!

      * * *

      Горить моє серце, його запалила

      Гаряча іскра палкого жалю.

      Чому ж я не плачу? Рясними сльозами

      Чому я страшного вогню не заллю?

      Душа моя плаче, душа моя рветься,

      Та сльози не ринуть потоком буйним,

      Мені до очей не доходять ті сльози,

      Бо сушить їх туга вогнем запальним.

      Хотіла б я вийти у чистеє поле,

      Припасти лицем до сирої землі

      І так заридати, щоб зорі почули,

      Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

      * * *

      Знов весна і знов надії

      В серці хворім оживають,

      Знов мене колишуть мрії,

      Сни про щастя навівають.

      Весна красна! любі мрії!

      Сни мої щасливі!

      Я люблю вас, хоч і знаю,

      Що ви всі зрадливі…

      * * *

      Дивлюсь я на яснії зорі,

      Смутні мої думи, смутні.

      Сміються байдужії зорі

      Холодним промінням мені.

      Ви, зорі, байдужії зорі!

      Колись ви інакші були,

      В той час, коли ви мені в серце

      Солодку отруту лили.

      * * *

      Стояла я і слухала весну,

      Весна мені багато говорила,

      Співала пісню дзвінку, голосну

      То знов таємно-тихо шепотіла.

      Вона мені співала про любов,

      Про молодощі, радощі, надії,

      Вона мені переспівала знов

      Те, що давно мені співали мрії.

      * * *

      Хотіла б я піснею стати

      У сюю хвилину ясну,

      Щоб вільно по світі літати,

      Щоб вітер розносив луну.

      Щоб геть аж під яснії зорі

      Полинути співом дзвінким,

      Упасти на хвилі прозорі,

      Буяти над морем хибким.

      Лунали б тоді мої мрії

      І щастя моє таємне,

      Ясніші, ніж зорі яснії,

      Гучніші, ніж море гучне.

      Перемога

      Довго я не хотіла коритись весні,

      Не хотіла її вислухати,

      Тії речі лагідні, знадні, чарівні

      Я боялась до серця приймати.

      «Ні, не клич мене, весно, — казала я їй, —

      Не чаруй і не ваб надаремне.

      Що мені по красі тій веселій, ясній?

      В мене серце і смутне, і темне».

      А весна гомоніла: «Послухай мене!

      Все кориться міцній моїй владі:

      Темний гай вже забув зимування сумне

      І красує в зеленім наряді;

      Темна хмара озвалася громом гучним,

      Освітилась огнем блискавиці;

      Вкрилась темна земля зіллям-рястом дрібним;

      Все кориться мені, мов цариці;

      Хай же й темнеє серце твоє оживе

      І на спів мій веселий озветься,

      Бо