Заворожена криниця. Пантелеймон Куліш

сподобив мене раю…

      Працюю від зорі до пізньої пори

      І на погану погань не вважаю,

      В затишному раю «я води Лети п’ю»

      Да тихострунную настроюю мою.

      * * *

      Весняні блакитні очі

      Дивляться з трави на мене:

      Се фіалочки кохані,

      Що набрав я повну жменю.

      Я набрав і все, що думав,

      Чим сумне втішав серденько,

      Голосно про те співає

      Мій коханець соловейко.

      О! виспівує, лящить він

      Про зітханнє мого серця;

      І ніжна любові тайна

      По всіх пущах роздається.

      * * *

      Вранці я встаю й питаю:

      Чи вона сьогодні буде?

      Вечір знов занепадаю:

      І сьогодні не прибуде!

      Усю ніченьку німую

      Я лежу без сну, сумую,

      Ввезденіченьки мов сниться

      Сон про любу, дорогую.

      * * *

      Заплачеш по мені, кохана, о! заплачеш,

      Як бездиханного мене колись побачиш

      Промов же се словце, промов мені його

      Ні, ні! Мовчи: бо жаль мені жалю твого

      Ношу в душі печаль, почезли всі надії,

      Холодна в серценьку тече вже кров, не гріє

      І, як поляжу, ти з великої семні

      Одна зітхатимеш від серця по мені.

      Оце ж мою печаль, мов хмару, пробиває

      Якийся тихий світ і тугу розвиває,

      Тим світом світиться ясна душа твоя, —

      Крізь темряву маяк спасенний бачу я.

      Світися ж, зіронько, душе благословенна!

      В тобі увесь мій світ, уся моя вселенна,

      Як зникну і мене покриє вічна тьма,

      Заплач, а в мене сліз давно уже нема.

      О, знаю! По мені гарячими заплачеш

      Мого ж плачу ти вже довіку не побачиш.

      Мене за живота покрила смерті тьма,

      Ні в серці радощів, ні в очах сліз нема

      * * *

      Знов я серце упокорив

      І забув тяжку досаду;

      Знов весна у серце хирне

      Ллє здоров’є і одраду.

      Знов увечорі і вранці

      Зазираю в ті алеї,

      Де чував я буркотаннє

      Сизокрилої моєї.

      Знов я на зеленій річці,

      На мосту стою високім:

      Може, йтиме чи проїде

      І зирне ласкавим оком.

      Знов у хвилях попід мостом

      Щось мов плаче-нарікає.

      Бідне серце розуміє,

      Що та хвиля розмовляє.

      Знов закоханий блукаю,

      Де сумні грачі ночують

      І пташки в кущах зелених

      З дурня никлого кепкують.

      * * *

      Квітки з сльозами,

      Сльози з квітками

      Не розлучаються, сестро, ніколи.

      Скроплюють сльози

      Пишнії рози,

      Свої розкішні величні престоли.

      Благоухають,