Причепа. Іван Нечуй-Левицький

дочках: «Не кравець-бо винен! сам розлазишся, то й одежа мусить розлізтись, — не залізна ж!» Я покинув рясу та мерщій з хати! Ха, ха, ха! А тут, не тобі кажучи, ростуть дочки так швидко, наче на дріжчах! У других дочки і в двадцять років ходять в куценьких сукнях, а в мене, оце мине дочці тринадцять, так її хоч зараз заміж давай. Одна одну доганяє! Не знаю, що й робити на світі. Богослови знають, що в мене не гурт-то грошей, обминають мою хату або приїдуть об’їдять, обіп’ють, понюхають та й поїдуть. А мої дочки сидять, хоч і гарні, враг їх не взяв! Видаватиму, хто перший трапиться: хоч би й за дяків! А де ж я їх подіваю. До старших дочок вже й богослови не присватуються, — кажуть, що старі. А їм всього вісімнадцятий та дев’ятнадцятий рік!

      — Чого це ти, о. Хведор, взявся на своїх дочок? Вони ж дурно не їдять в тебе хліба, — вони коло всього, а твоя матушка тільки порядкує.

      — Отак пак! Ба, ще б посідали та руки позгортали! Вони, бач, і робили б, що тільки б плутали на п’яльцях якесь своє дрантя. А я їх турлю до пекарні! Робіть, кажу, діти, самі на себе, — на вас слуг не настачиш. Нехай пораються і коло печі, і в хаті, і на огороді; нехай хліб печуть, обідати варять у жнива, прядуть. Тільки не посилаю з сорочками на річку та на поле.

      О. Хведор знов поналивав горілки в чарки.

      — Будьмо здорові! — промовив він, випив і закусив варенням. — Прошу покорно, о. Мойсей.

      — Ой боюсь, боюсь! Лихо мені з цією горілкою! Хтось лукавий вигадав її на моє лихо! Не довго животіти мені через неї.

      — Пий-бо! чого ти? Дома собі будеш піснюкати, а в гостях «розрішеніє на вся: вина і єлея».

      — Воно й справді, що я оце в гостях! Не питиму вже дома, — промовив о. Мойсей, а сам скоса привітно поглядав на ясну, блискучу, як зоря, чарку настойки.

      Випили знов по чарці. О. Мойсей довго смакував, обсмоктуючи свої синюваті губи. — Гримаєш ти, о. Хведор, на дітей. А в мене ж то, в мене швидко не буде дитини, ані щастя, ні хатини, як співають у пісні. Чи воно пороблено, чи воно наслано? Надісь, кимсь, наслано… Кажуть, що моя хата закладена майстрами на дитячу смерть… І в старого батюшки мерли діти. Я вже й воду святив, вдруге святив усі кімнати, вже й питав між старими людьми…

      О. Мойсей зігнув шию карлючкою, а голова звисла на груди.

      — Бог зна, чого ти журишся, о. Мойсей! — каже о. Хведор. — І хочеться тобі того клопоту? Я й не радий, а діти родяться, родяться та й ще родяться, і не знаю, коли тому кінець буде!

      О. Хведор зареготався, аж затупотів ногами, аж поміст задвигтів.

      — По цій мові — будьмо здорові! — промовив він, наливаючи по чарці.

      — По цій мові можна й мені, — додав о. Мойсей.

      — Та пий-бо одразу, не смакуй! — приказав о. Хведор, регочучись дрібно. — І чарки біси-батька-зна-які пороблено! Вип’єш, наче муху проковтнеш!

      О. Мойсей не сперечавсь, ковтнув хильцем і тільки втягував, по своєму звичаю, обидві губі в рот.

      — Казав я тобі, о. Мойсей, що видам дочок за того, хто перший трапиться, чи він буде дяк, чи мужик, чи циган. Одже ж, я так швидко і зроблю. Внадився оце до моїх дочок якийсь ляшок, — ходить та