Наймичка. Іван Карпенко-Карий

Та що ж вона, кріпачка ваша, чи як? Я більше заплатю — і піде до мене.

      Борох. Ну, то я вам скажу насурйоз: вона — бродяга!

      Цокуль. А ти ж держиш її, чом же я не можу?

      Борох. Ми? Ми другово діло... я знаю, де її взяв. Ну, оставте... вам будуть непріятності, бо Рухля її любить, піднімить гвалт і з досади скажить уряднику, што вона бродяга... і од вас її візьмуть у острог, тоді ні вам, ні нам.

      Цокуль. Ну, стривай! Чого нам свариться? Я тобі дам одступного. Хочеш?

      Борох. Одступного?.. Єй-богу, не знаю, што із вами робить... А сколько ви дадіте?

      Цокуль. Дам четверть вівса.

      Борох. Нам жаль так задешіво уступить.

      Харитина несе воду.

      Борох. Відітє, какая проворная — як куля: і сюда, і туда! Ви дадітє три четверті, нічого з вами робить.

      Цокуль. А, більш вже пропада! Нехай вже дві.

      Борох. Єй, нельзя! Какая дєвушка, на всю округу не знайдеш: умная і проворная.

      Харитина виходить з шинку і хутко іде за хату.

      Борох. Гляньте! Не, ви гляньте, прямо — куля!..

      Цокуль. Так пришли її завтра до мене з квітками, я сам з нею побалакаю, а ти не кажи їй нічого, не одговорюй!..

      Борох. Знаєте, Василь Микитович, ви дайте Рухлі... ну... мішок картоплі... нехай не сердиться.

      Цокуль. Та ти не здурів часом?

      Борох. За чево здурів? За чево?.. Какая дєвушка... це-це! Як калина!

      Харитина несе в’язку соломи у корчму.

      Борох (тихо). О!.. Ви придивіться, гляньте — какая она кругленькая...

      Цокуль. Ходім, бо тут ще хто підслуха, — от когось чорт несе! (Іде). Ходім!

      Борох. Я буду іти з етого боку, а то у Семена зла собака...

      Вийшли.

      ЯВА X

      Пилип і Маруся.

      Пилип. Бог з тобою, коли не віриш, а я присягаюсь.

      Маруся. Ти мене обманеш, а після осмієш, покинеш.

      Пилип. А я тобі скажу, що у тебе Панас на думці, від того ти й боїшся їхать у город.

      Маруся. Я Панаса зовсім не любила... так собі зійшлися, гуляли, думала — поберемось, а тепер...

      Пилип. Що?

      Маруся. Ти знаєш...

      Пилип. Ні, ти скажи сама.

      Маруся (обніма його і цілує). От що! Боже мій, навіщо я тебе побачила і отруїла своє життя?

      Пилип. Так кажу ж тобі: переходь у город, там будеш служить, я сам знайду тобі місце на п’ять рублів у місяць. У городі тілько й жить. Зайдеш у чайну — музика країна бур-вар — музика гра, або в тіатер підем, то там такого надивишся, що тут хоч сто літ живи, не побачиш: і на голові ходять, і колесом крутяться, стрічки з рота тягне, огнем, дихає — прямо очі розбіжаться; а тут що?.. Велике щастя, що за обірванця Панаса підеш замуж: буде кому бить, та й годі!.. Послухай мене. Та через год ти й сама себе не пізнаєш, як надінеш плаття з форнюром, а тут унизу клисе... Краля! Одно слово, тоді й старшина тут шапку перед тобою здійме.

      Маруся. А мати?

      Пилип. Мати тебе хлібом не годує, а я вийду з служби, то прийдемо сюди; тут і поберемося. (Обніма її і цілує). Так — так? Рішай!

      Маруся. Ох! І матері